Його не зламали ані втрати, ані контузія, ані вогонь «градів». Сьогодні він — головний сержант батальйону й голосовий маяк для побратимів у найкритичніші моменти бою
Дмитро "Бєс" народився та жив у Покровську. Тут навчався, тут створив родину і присвятив життя шахтній справі. Після початку повномасштабної війни евакуював дружину та дітей у безпечне місце та долучився до війська. Спочатку входив до групи швидкого реагування у Покровському ДФТГ, проте згодом став до лав бойової бригади. Зараз "Бєс" - головний сержант Бахмутського батальйону 109 ОБрТрО. Про військові обов'язки та бойовий досвід ми поспілкувались в інтерв'ю.
Як з'явився позивний?
У 2014 році я воював у складі 93-ї бригади. І якось я зранку прокидаюсь у розташуванні від того, що кричить командир: "Виходьте допомагати розвантажувати!" Я так одним оком дивлюсь і кажу: "Хто зрозумів життя – роботу кинув". І розвернувся далі спати. А він: "Тьфу, бєсполєзний". І три роки мене називали "Бєсполєзний". Ну тоді в 2017 році я повернувся у цивільне життя, пішов працювати до шахти. У повномасштабну війну вже мене прозвали "Бєсом". Тому що у мене було багато ненависті до ворога. Ну і це, можна сказати, скорочено від "Бєсполєзного".
Читайте також: "Коли розповідаю про полон, дорослі чоловіки плачуть" - історія оборонця Маріуполя Дмитра Канупєра
З чого починалася служба під час повномасштабної війни?
Я дивився у новинах, що хлопці вже воюють, ТрО воює, колони розбивають ворога. Тому перевівся у 108-му бригаду тероборони. І вже на другий місяць війни ми вийшли на передову під Велику Новосілку. Там я стояв на посаді кулеметника, але виконував роботу розвідника. Я був у стрілецькій роті, тому що був не повний штат бійців. І досвіду такого не було, щоб розвідку якусь проводить масштабну. Були всі в піхоті. Після цього ще місяці через два там же, під Великою Новосілкою, я прийняв перший стрілецький бій. У нас загинув, на жаль, ротний. І у бійців моральний стан, звісно, трошечки ослаб. Коли починалися активні бойові дії, це ще було важко для всіх. Але ніхто не здався, всі зібралися, всі зрозуміли, що треба йти лише вперед і ні кроку назад.
Згодом під час обстрілу я отримав поранення від "Граду" і без свідомості лежав більше двох годин, в очереті, у ставку. Мене хлопці евакуювали, вивезли на Покровку (Дніпропетровська область). І після першого поранення я продовжив службу інструктором з вогневої підготовки у 179 резервному батальйоні. Я цю справу полюбляв ще до війни, я дуже люблю стрілецьку зброю. Минуло десь пів року, я трохи реабілітувався. По фізиці я зрозумів, що ще можу, тому перевівся в бойову 109 бригаду тероборони.
Чи сподобалась служба інструктором?
Я взагалі люблю, коли мене слухають. Я завжди нав'язую свою думку. Я в собі завжди впевнений. Якось я і в шахті був ланковим і заступником бригадира. Тобто у мене в підпорядкуванні були люди, і мені це подобається. Але все одно душа рвалась до хлопців, туди. Дуже не вистачало цього, дуже важко без цього.
Які зараз виконуєш обов'язки та з якими проблемами стикаєшся?
Зараз я головний сержант батальйону. Ця посада – це "права рука командира батальйону". Я відповідаю за морально-психологічний стан особового складу, їхню бойову підготовку, їхній вигляд, дисципліну, за все. Коли вони виходять, я інструктую, за все озброєння в батальйоні відповідаю, в якому воно стані. За всю техніку, яка знаходиться в батальйоні. Досить цікава посада, хлопці прислухаються. Але особового складу, на жаль, зараз не вистачає. Припустимо, у мне задача постійно з хлопцями працювати, нарощувати їхній бойовий досвід, мені постійно треба робити акцент на їхнє самовдосконалення. Щоб вони росли, щоб вони на одному місці не були. А хлопці, які були 10-15 днів "на нулі", мають три доби на відпочинок, щоб привести себе до ладу. І мені за ці три дні ще треба з ними попрацювати по такмеду, по тактиці, по вогневій підтягнути, щось оновити. На жаль, це дуже зараз складно.
Як відбувається підготовка всередині батальйону?
Новоприбулі хлопці з інших підрозділів та з навчальних центрів проходять нашу підготовку. У батальйоні є свій полігон, свої інструктори, у нас є свої смуги перешкод. Достатньо є систем протидії ворожим БпЛА. Це головне на даний час. Тому що зараз війна дронів. Тому на це акцент робимо найбільше.
Як змінився ворог з 2014 року?
У 2014 році крім артилерійських та мінометних обстрілів я більше толком нічого не побачив. І це за три роки. А зараз летять ракети, авіація, ці шахеди. Засоби, які йдуть нижче радарів і їх неможливо збити нічим. Ці БпЛА, ці FPV – все дуже змінилось. Тепер піхота вже не так працює, бо працюють джойстики. Це от по телевізору ми дивимось: "О, та вони лізуть як барани, ми їх шинкуємо". А якою ціною ми це робимо? Хто подивиться, які в нас втрати?
А чи змінюємось ми?
Звісно, змінюємось! У хлопців зараз досвіду стільки, що порівняти на початку і зараз – це небо і земля, звісно! Всі пройшли і закордонні підготовки, і наші підготовки. Зараз у нас в навчальних центрах обладнання все змінилось. Найкраще розвиваються безпілотні системи. І, мабуть, артилерія. Артилерія, тому що вже хлопці навчились бити точно, бити краще. Тільки якби трошечки більше нам би снарядів, і все. Хлопці молодці, працюють. У нас зараз великий пріоритет на мінометну батарею та на БпЛА. Ми прикриваємо піхоту і багато позицій ми тримаємо завдяки їм.
Що, на твою думку, треба підсилювати?
У нас не вистачає бронетехніки і екіпажів. Це дуже велика відповідальність, велика робота. І таких людей, які можуть вести цю машину і вивезти хлопців, зараз, на жаль, дуже мало. Над цим зараз треба працювати. Тому що зараз ворог часто застосовує дистанційне мінування підходів до наших позицій, і нам відрізають логістику. Не можна підвезти ані продовольство, ані б\к, ані вивезти з позицій, бо все засіяно «лєпєстками» (протипіхотна фугасна міна), протитанковими мінами, які працюють на магніті. Тобто під’їжджає будь-який транспорт, і ця міна за 40 сантиметрів спрацьовує, на неї навіть не треба наїжджати. Тому потрібна броня. На ній і особовий склад буде цілий, і є можливість добратись до позицій, замінити хлопців або евакуювати пораненого.
Читайте також: "25-й День народження я зустрів у полоні" - захисник Маріуполя Арн став героєм фільму "1000 днів волі"
Який бойовий епізод врізався у пам'ять та що надає мотивацію?
Нас було 30 чоловік з батальйону на підсилення 47-ї бригади. Це був Авдіївський напрямок, село Степове. Ми мали замінити хлопців, закріпитись і тримати оборону. І всі три дні ми сиділи під мінометним обстрілом, ворог ліз, а ми били їх як у тирі. Відстань була 30-40 метрів. І клали з таким ентузіазмом та азартом, аж раптом по рації почули, що на нас іде броня. Трохи задумались, але було чим відбитися. Прочекали більше доби, детально спланували це полювання. І от на нас вийшла броня, на ній було десь 8 людей. Хлопці з лівого флангу влупили її в бочину, і ці «зайці» розсипались перед нами у 15 метрах. І вже коли добивали останнього, я наостанок попросив хлопців не брати трофеїв їх. Нехай краще тут згниє. Тоді мені здалось, що нарешті отримав те, що хотів. А хотів я побачити цього ворога і просто знищити. Нам це вдалося.
Ми відстояли цю позицію, вийшли всі цілі. Наш план вдався, і мені це дуже сподобалось, бо я ще й був старшим групи. Тобто ТрО не зганьбилося перед ЗСУ.
Таких історій багато. Але багато й інших, не таких веселих. Я втратив на війні брата. Я був у 104 батальйоні, а мій двоюрідний брат був у розвідці 109 батальйону. Вони мали задачу вийти на село Архангельське, закріпитись і не дати ворогу пройти. На жаль, стався прорив, і тепер він вважається безвісти зниклим. Але я знаю, що він загинув, бо минув майже рік. Тому хочу помститися за брата і за свій дім.
Що порадиш тим, хто ще не долучився до війська?
Хочу порадити просто подумати, дуже добре подумати. І якщо у людини ще залишилась крапелька якогось патріотизму, то вони повинні розуміти, що нам теж важко. Ми тут вже 4-й рік, не бачимо сімей, дітей. Коли дають відпустку, ми не можемо нормально бути серед людей, тому що нам це вже дико. Хочу порадити долучатись, допомагати. Тому що хлопців треба міняти, треба бути одною єдиною командою. Країною.