До повномасштабного вторгнення росіян киянин Петро близько 20 років виготовляв меблі та був керівником виробництва. Однак "мирна" спеціальність та відсутність бойового досвіду не стали на заваді чоловікові, щоб приєднатися до війська. Він мобілізувався добровольцем, щоб захистити рідну країну та родину: на фронті був командиром 120-мм міномета.
Чоловік воював на Донецькому напрямку, проходив бойове навчання у Німеччині та брав участь у контрнаступі в Запорізькій області. На останній ділянці фронту отримав важке поранення та втратив ліву руку. Однак, незважаючи на всі жахи війни, на фронті Петро почувався впевнено – на своєму місці. А повернення до цивільного життя стало для захисника значно більшим викликом.
Читайте також: З Києва до Борисполя – пішки: ветеран на протезі зібрав 650 тис. грн для побратима
У перші дні великої війни мобілізувався добровольцем
Петро згадує перший день повномасштабного вторгнення. Йому з родиною довелося спуститися до бомбосховища, лунала повітряна тривога, вулицями ходили люди зі зброєю. Тоді чоловік зрозумів, що потрібно долучатися до ЗСУ і 26 лютого мобілізувався добровольцем.
"Дружина намагалася мене втримати, але я пояснив, що інакше не зможу. Я йшов захищати свою батьківщину та дитину, це була моя мотивація", — говорить Петро.
На фронт чоловік вирушив у складі новоствореного 47-го окремого батальйону. Спочатку військові приймали участь у боях на Донбасі – їх відправили на Світлодарську дугу в район ТЕС.
"Там у червні я пройшов своє бойове хрещення. Моїй роті більш-менш пощастило, ми повернулися без втрат, лише кілька хлопців мали поранення", — пригадує Петро.
Читайте також: Після втрати руки захисник Донеччини продовжує "воювати" - з біонічним протезом збирає дрони
Потім на основі батальйону сформували 47 ОМБр Магура, а її особовий склад вирішили навчати за кордоном. Наприкінці 2023 року Петро поїхав до Німеччини, де з солдата-піхотинця перевчився на командира 120-мм міномета.
Важке поранення отримав під час контрнаступу на Запоріжжі
Саме на цій посаді Петро у складі 47-ї ОМБр почав готуватися до контрнаступу на Запорізькому напрямку. Це було навесні 2023 року.
"У тому районі зосереджувалися резерви на контрнаступ, на який всі чекали. Якраз ми були кулаком того наступу. Нашим завданням було прорвати лінії оборони противника в напрямку на місто Токмак", — говорить Петро.
Військовий розповідає, що просування давалося важко, адже за рік окупанти розбудували величезну мережу оборонних споруд. Під час підготовки стояло завдання проходити по 25 кілометрів на день, але врешті за три місяці військовим вдалося просунутися вперед лише на 17 кілометрів. 2 вересня 2023 року у Роботиному Петро отримав важке поранення.
"Коли я допомагав споряджати заряди та тримав в руках 120-ту міну, стався приліт. Мабуть, один з уламків потрапив у вишибний заряд і він здетонував. Пощастило, що вибухнув тільки заряд, а не сама міна, бо зараз я б з вами не розмовляв", — пригадує військовий.
Петра доставили до лікарні у Запоріжжі. Там йому сказали, що лівої руки вже немає, а праву — серйозно пошкодили уламки. Зараз боєць вже кілька місяців перебуває у лікарні у Львові. Попереду на нього чекають операція та відновлення.
Читайте також: Відродження "Фенікса" - снайперка Анастасія Савка після втрати ноги планує повернутися до війська
"Лівої руки нема, а на правій мають попрацювати хірурги, тому якийсь час я буду взагалі без рук. Приїде родина допомагати", — розповідає військовий.
Повертатися до цивільного життя досить непросто
До приїзду у Львів військовий також проходив лікування у столиці. Розповідає – той Київ, що він побачив, дуже відрізнявся від столиці на початку вторгнення. У лютому 2022 року у місті були черги до військкоматів, активний волонтерський рух.
"У цей двіж були залучені зовсім різні люди: школярі, жінки, пенсіонери — була якась єдність, всі намагалися щось робити. Повернувшись, я помітив, що багато чого змінилося. Київ нагадував той Київ, яким був до 24 лютого. Я чудово розумів, що відбувається, і навіть усвідомлював, що по-іншому воно і не може бути", — розповідає Петро.
Спочатку військовий планував повернутися на фронт після того, як зробить протез на ліву руку та вилікує праву. Проте, два пальці на вцілілій руці досі не функціонують, хоча лікарі кажуть, що надія є.
"Contra spem spero!" (з лат. Без надії сподіваюсь!), — говорить Петро.
Ще один варіант – повернутися до того, чим займався до повномасштабної війни. Впродовж 20 років Петро виготовляв меблі, був керівником виробництва. І зараз колеги готові прийняти його в команду, але Петру досить непросто повертатися до цивільного життя.
"Коли виходиш на вулицю, почуваєшся дуже незручно з двома руками, які не працюють. Некомфортно, психологічно невпевнено. І у такий момент ти усвідомлюєш, що там, на фронті, все зрозуміло, там не треба одягати масок, грати ролі. А тут треба відповідати якомусь образу: чи ти герой, чи ти нещасний каліка. Я досі не можу для себе вирішити, хто я. Є таке відчуття, що цивільний і військовий — це наче зовсім різні світи", — говорить чоловік.
Він розповідає, що за два роки війни більшість його побратимів втомилися, і хочуть повернутися до своїх родин.
"Ми всі про те давно розмовляємо, що ми втомилися, скільки можна, давайте заміну, відпустіть нас додому хоч ненадовго. Більшість хоче додому — я це знаю. Але потім ти повертаєшся додому і розумієш, блін, а там було спокійніше, там я розумів, що робити, а тут — ні", — каже Петро.
Він розповідає, що в армії тебе завжди прикриють побратими, відчувається єдність та підтримка.
"Головне, чому я навчився там – це взаємодопомога", - говорить військовий.
Наразі попереду у нього лікування та відновлення, і тільки після реабілітації Петро зможе обирати, яким буде його подальший шлях.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, чому суспільство стигматизує ветеранів та як з цим боротися.
Фото: Громадське радіо