Під час війни українські жінки демонструють свою силу та сміливість.  Вони не тільки виховують дітей, а й часто разом з чоловіками захищають свої родини на фронті.

Одна з таких незламних українок – Людмила Менюк з позивним Мальва. Вона пішла на фронт після загибелі сина та понад усе хотіла захистити онуків, щоб хоч вони ніколи не знали, що таке війна. Історію Людмили розповів Жіночий Ветеранський Рух.

Читайте також: Наближає Перемогу на двох протезах: ветеран із Запоріжжя розповів, як повертається до цивільного життя

Впізнала сина за хрестиком

До 2012 року Людмила разом з молодшим сином Станіславом жила у Москві. Та родина вирішила повертатися в Україну. У 2014 році мати і син разом брали участь у Революції Гідності.

Також з початку збройної агресії росії Станіслав активно допомагав війську. У липні 2016 року він вирішив добровільно піти на фронт і став санінструктором у штурмовому батальйоні «Айдар». На жаль, служба хлопця тривала не довго.

«27 липня мені зателефонували побратими сина і розповіли, що під населеним пунктом Лугугине на Луганщині в бою загинули айдарівці. Серед них був мій син. Ідентифікувати його змогли за хрестиком, який я йому подарувала, - розповідає Людмила (Мальва). - Він віддав життя за волю і свободу моєї держави. Я його гарно виховала».


Читайте також: З Києва до Борисполя – пішки: ветеран на протезі зібрав 650 тис. грн для побратима

Взяла на фронт шкарпетку онука

Коли Станіслав загинув, Людмила у віці 50 років вирішила піти у військо. Для неї важливо було потрапити саме туди, де служив її син – у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».

Там жінка спочатку була діловодом, а потім – головною сержанткою штурмової роти. У 2018 році Людмила Менюк стала першою жінкою, яка очолила бронетанкову службу батальйону.

«Спочатку це була помста ворогу, а потім я зрозуміла, що знайшла у батальйоні своїх синів і дочок, братів та сестер. Я розуміла, що маю виконати те, що мій син не встиг», - говорить Мальва.

З вересня 2016 року до батальйону Людмили також перевівся її чоловік, який став тепер ще й побратимом. Родина воювала разом та разом мріяла про спокійне майбутнє для старшого сина та онуків.

«Діти для мене – це моє майбутнє, майбутнє мого роду, моєї країни. Це найдорожче, що в мене є, - розповідає Людмила. – У війську зі мною завжди був портрет Станіславчика та шкарпетка мого онука. Тоді він був маленький, а зараз у нього вже 39 розмір. Чому саме шкарпетка?  Тому що вона одягається на ногу, а маленькі ніжки роблять перші кроки по нашій рідній землі. Ця шкарпетка була дуже малесенька, це мене дуже надихало і я зрозуміла, що мій онук дуже малий і мені треба захищати його за сотні кілометрів від мого дому.

Читайте також: "Хочу вивчитися на протезиста": після втрати ноги захисник Донеччини будує плани на майбутнє

Повернення на фронт та виступи за кордоном

Під час бойових завдань Людмила отримала поранення і другу групу інвалідності. Тоді вона звільнилася зі служби, але на початку повномасштабної війни знову пішла на захист країни.

Військова повернулася на фронт вже як бойова медикиня та старша сержантка із матеріально-технічного забезпечення. На цій посаді вона пройшла Сєвєродонецьк і Бахмут, та після численних контузій та часткової втрати слуху і зору у 2023 році її звільнили з військового обліку.

Зараз вона разом з іншими ветеранами бере участь у заходах за кордоном – розповідає світу про жахи війни та пояснює, чому важливо допомагати Україні та вчасно надавати зброю. Людмила Менюк виступала в Давосі, Мюнхені, Вашингтоні і Техасі.

«Після початку війни ніхто з нашої родини не виїхав за кордон, одні захищають, інші допомагають війську. Старший син завжди допомагає моєму батальйону. Він має активну громадську позицію, і я ним пишаюся», - говорить ветеранка.

Нагадаємо, після втрати руки захисник Донеччини Микола Ворончук продовжує "воювати" - з біонічним протезом він збирає дрони.

Фото: з відкритих джерел, Жіночий ветеранський рух