Коли Євген Ситник повернувся з Польщі до України 27 лютого 2022 року, він не сумнівався у своєму рішенні. Попри вмовляння матері залишитися у безпеці, сказав лише: «Ні, мама, буду їхати». Уже за кілька днів чоловік вступив до війська, а згодом опинився на одній з найгарячіших ділянок фронту – у Сіверськодонецьку (до 2024 р. Сєвєродонецьк - ред.).

23 серпня 2022 року чоловік отримав важке поранення – травми обох ніг, руки та найстрашніше – уламок пробив голову військового і пошкодив ділянку мозку, яка відповідає за мовлення, зір і рухи. Тиждень Євген провів у комі, а коли прийшов до тями – вже не міг говорити.

Минуло майже чотири роки. Сьогодні ветеран здатен сказати лише окремі слова, але кожне з них – результат занять, щоденної роботи матері, терапевтів і власної наполегливості.

Історію захисника Євгена Ситника для veteran.com.ua розповіла його мати Неля Ситник.

Читайте також: «Кожен хоче мати голос» – як технології змінюють реабілітацію військових з порушеннями мовлення

«Я думала, що поранена лише нога»

На початку повномасштабного вторгнення Євген працював у Польщі. Дізнавшись про війну, одразу повернувся додому в село на Черкащині. Уже 8 березня його мобілізували до 115-ї бригади.

Рідні довго не знали, де саме служить син. Згодом він попередив: може не виходити на зв'язок. Так батьки зрозуміли, що він уже перебуває у зоні бойових дій. Як виявилося, Євген воював у Сєвєродонецьку.

Про поранення матері повідомив його побратим.

«У мене було передчуття, що щось сталося, адже я писала сину, а він не відповідав. Чоловік мене заспокоював: «Напевно, кудись вийшли, не можуть говорити». Потім до нас приїхав його друг і сказав: «У Жені поранення ноги». Я тоді відповіла: «Якщо ноги – нічого страшного, все буде добре». Я навіть не знала, що є ще поранення голови», – згадує мати Євгена Неля Ситник.

Згодом з'ясувалося: уламок увійшов у ліву частину голови, пройшов до потилиці, де його під час операції й знайшли нейрохірурги. Через ураження шлуночків мозку лікарям довелося встановити два шунти.

Втрата мовлення стала не єдиним наслідком. Поранення сильно вдарило по здоров’ю ветерана. У Євгена впав зір, на правій руці та нозі почалася атрофія нервів.

«Права нога нижче коліна атрофувалася і не рухається, повністю підняти її він не може. Стопа просто висить. Але, незважаючи на це, Женя потроху ходить та займається на тренажерах»,  – розповідає Неля.

Читайте також: Говорити знову - як у Луцьку допомагають ветеранам, що втратили мовлення через війну

«Не махай головою. Скажи "так"»

Після виходу з коми Євген майже не міг спілкуватися. Спочатку відповідав лише поглядом. Потім навчився показувати великий палець догори або вниз. Згодом з'явилися найпростіші слова – «так» і «ні».

Сьогодні він може вимовити окремі короткі слова: «їсти», «вода», «мама». Але побудувати речення досі дуже складно.

«Він не може сказати: "Я хочу їсти". Каже просто: "їсти". Не може попросити яблуко чи морозиво, не може сказати, що хоче вийти надвір. Просто гукає: "Ма"», – говорить мати захисника.

Неля практично від самого початку зрозуміла: якщо дозволити синові спілкуватися лише жестами, повернути мовлення буде ще складніше. Тому навіть тоді, коли це займало багато часу, вона просила його відповідати словами.

«Я казала: не махай головою. Кажи "так". Кажи "не хочу", "не буду". Щоб звичка мовчати не закріплювалася», – підкреслює жінка.

Писати Євген теж поки не може, власне ім'я ще лише вчиться виводити по літерах. Читання також дається важко через значне погіршення зору після поранення. Особливо складно вимовляти шиплячі звуки.

«Кожного дня показую йому букви, щоб переписував. Потроху виходить»,  – розповідає Неля.

Читайте також: «Я кажу» - в Україні створили застосунок, який «повертає голос» людям із порушеннями комунікації

«Нам казали, що Женя не заговорить»

Відновлення мовлення виявилося значно складнішим, ніж очікувала родина на початку. Перші логопедичні заняття тривали лише два тижні. На Черкащині, пригадує мати ветерана, багато спеціалістів чесно визнавали, що не знають, як працювати з такими пацієнтами.

«Нам казали: може, він уже ніколи не заговорить», – згадує Неля.

Проте родина не зупинилася. Від 2024 року Євген регулярно проходить реабілітацію у центрі на Волині, де з ним займається терапевт мовлення. Заняття нагадують водночас уроки логіки, пам'яті й розвитку мовлення. Пацієнту показують картинки, просять назвати предмети, виконати завдання, запам'ятати імена людей.

Однією з найефективніших стала практика повсякденного спілкування. Фахівці спеціально створюють ситуації, коли Євгенові потрібно передати повідомлення матері.

«Йому кажуть: «Поклич маму в офіс». Він приходить і говорить: «Ма…». Я питаю: «Що?» Він думає, згадує. Потім каже: «Зайшла». «Куди?» – «В офіс». «Хто сказав?» – «Аня». Саме такі прості побутові діалоги допомагають мозку поступово відновлювати мовлення», – вважає Неля Ситник.

Читайте також: Ветерани з порушеннями зору можуть пройти безкоштовну програму адаптації - які послуги доступні

«Комп'ютер усе розгубив – тепер треба скласти заново»

Вдома реабілітація не припиняється. Мати використовує спеціальний мобільний застосунок із картками та голосовими підказками.

Якщо на вулиці дощить, просить знайти відповідну картинку. Якщо хоче їсти – Євген відкриває розділ із продуктами й натискає на слово «борщ». Крім того, він виконує вправи на логіку, сортує предмети за кольорами, тренує пам'ять.

Коли не може назвати слово самостійно, мама підказує лише перший склад.

«Показую капусту. Питаю: що це? Він знає. Що з неї варять? Каже – борщ. А як називається – не може згадати. Кажу тільки "ка...", і тоді він вимовляє: "капуста"», – наводить приклад Неля.

Один із логопедів пояснив це дуже просто: «Комп'ютер усе розгубив. Тепер потрібно заново скласти інформацію докупи».

Читайте також: У Києві ветерани можуть отримати компенсацію за відпочинок та оздоровлення – хто має право та як оформити

Шлях, який довелося проходити самим

За майже чотири роки лікування родина змінила десятки лікарень і реабілітаційних центрів по всій Україні. Неля чесно розповідає – подекуди ставлення лікарів було поганим, інформації та підтримки для родини – надто мало, а іноді навіть дії медиків призводили до нових проблем зі здоров’ям.

Мати ветерана наводить один з прикладів: під час реабілітації на Київщині у Євгена з'явилася нова проблема – камінь у нирці, який перекрив сечовивідні шляхи. Євген довго лежав у палаті з температурою, а лікар-уролог відмовлявся оперувати, пояснюючи, що через важкий стан пацієнт може не витримати втручання.

Згодом Євгена перевели до військового госпіталя у Львові. Там, каже Неля Ситник, ситуація лише погіршилася. Через обмежений доступ родичів до відділення вона побачила сина лише через деякий час.

«Він лежав брудний, вже з пролежнями. До цього їх не було,– згадує мати захисника. – Медики мені сказали, що пацієнтів миють, але інший військовий підтвердив, що цього не відбувається. У шпиталі ми знову звернулися до уролога, але він сказав, що все добре, переживати не треба. Є температура, але так буває, може є якесь запалення».

Після Львова родина сподівалася, що Євгена направлять на подальше лікування. Натомість його перевели до паліативного відділення в Черкасах.

«Я тоді просто розкричалася, – згадує Неля. - Не могла зрозуміти, чому людину, яка потребує лікування і реабілітації, відправляють у паліатив. Завдяки моїй наполегливості, нам вдалося добитися переведення до іншої лікарні. Там лікар сказав, що нирка вже почала загнивати, ось чому температура не спадала».

Після лікування каміння роздробили, а згодом Євген проходив подальшу терапію у Модричах, де вдалося завершити лікування сечовидільної системи.

Схожа ситуація була із зором – офтальмолог у Львові, якого жінка знайшла самостійно, допоміг Євгену, але сказав, що звертатися потрібно було раніше, і тоді результати були б кращими.

«Ми обійшли всі круги пекла. Лікарі майже ніколи не казали, куди йти далі, це завжди моя ініціатива. Усе знаходили через людей. Хтось підказав одного спеціаліста, хтось – іншого, – говорить Неля Ситник.

Саме так родина дізналася і про можливість лікування за кордоном. Спочатку отримувала відмови: мовляв, пацієнт у надто важкому стані. Але після десятків дзвінків і звернень Євгена все ж погодилися прийняти до реабілітаційного центру в Хорватії. Туди він приїхав із вагою лише 39 кілограмів.

За пів року хорватські лікарі встановили гастростому, пролікували гепатит С, підібрали ефективні препарати від епілепсії, яка з’явилася у Євгена.

«Там підтримки було більше, ніж удома», – говорить мати ветерана.

Читайте також: 24 хвилини клінічної смерті: у Харківському шпиталі врятували військового після зупинки серця

Попереду – багато роботи

Сьогодні Євген уже може пройти 200-300 метрів самостійно, займається на біговій доріжці й велотренажері, щодня виконує вправи для мовлення. Попереду ще багато роботи.

Мати продовжує шукати фахівців, консультуватися з іншими родинами ветеранів, допомагати тим, хто лише починає цей шлях.

Вона радить сім'ям не поспішати зі звільненням військового зі служби, адже лікування потребує значних коштів. Лише на медикаменти родина витрачає близько п'яти тисяч гривень щомісяця.

Попри все пережите, вона переконана: син ще заговорить. Саме ця надія допомагає родині Ситників рухатися далі і радіти навіть невеликим перемогам.

Нагадаємо, ветеран-доброволець відновлюється в Дніпрі після важкого поранення на Донеччині.

Фото: Нелі Ситник