Ветерана Олександра Деменка з позивним «Демон» можна побачити на багатьох акціях на підтримку військовополонених. Захисник Маріуполя дуже добре знає, як це – не мати можливості обійняти близьких та звернутися до лікаря, мріяти про нормальну їжу і сон, переживати катування і побої. Хлопець провів 20 місяців у російському полоні, і після всіх випробувань, які довелося пройти, говорить: «Цінніше за свободу немає нічого».
Захисник розповів про важкий шлях від першого дня повномасштабної війни і оборони «Азовсталі» до місяців у полоні і найбажаніших слів: «Хлопці, вітаємо вдома».
Читайте також: «Коли розповідаю про полон, дорослі чоловіки плачуть» - історія оборонця Маріуполя Дмитра Канупєра
«Ми не знали, що таке війна»
Олександр, якому зараз 25 років, на службу пішов ще у 2019-ому. Хлопець влаштувався на посаду водія, бо завжди любив працювати з технікою, і виконував завдання у 15-ій бригаді Нацгвардії «Кара-Даг». Тоді він навіть не уявляв, які події можуть чекати надалі.
«24 лютого о 5-ій ранку нас підняли по тривозі, як зараз пам’ятаю – командир наказав особовому складу збирати речі, майно, а водіям – роз’їхатися, щоб не було скупчення техніки. Я виконував завдання з логістики, евакуації. Ми не знали, що таке війна, просто робили те, що нам наказували», - згадує ветеран.
На початку вторгнення Олександр разом з побратимами захищав Маріуполь. Хлопець зізнається – було страшно, а коли підрозділ вперше зазнав втрат, життя розділилося на «до» і «після».
«До нас привезли тіло хлопця, з яким я ще за день до цього розмовляв, тиснув йому руку. Це був день його народження, - ділиться важкими спогадами Олександр. – В голову приходять рядки пісні «Я бачив сталь і як падає небо». Так можна охарактеризувати те, що відбувалося в Маріуполі. Це суцільний жах».
Ще одним рядком з іншої пісні «Дай боже прожити ще пару ночей» ветеран описує те, що було із захисниками міста далі.
«Це на 100 % влучне попадання, бо ми не знали, коли росіяни скинуть нову бомбу і чи зможемо ми взагалі вижити. Спочатку наш підрозділ базувався у 20-ій школі, а після прильоту туди ракети «Іскандер», ми із втратами перемістилися на комбінат Ілліча. Там на нашу будівлю впала авіаційна бомба, але, на щастя, вона не спрацювала - проломила дах і зупинилася на другому поверсі. Тоді вже прийшов наказ всі сили та засоби перевести на «Азовсталь»», - розповідає захисник.
Читайте також: "25-й День народження я зустрів у полоні": захисник Маріуполя Арн став героєм фільму "1000 днів волі"
Мріяли про згущонку та пили воду з труби
В день приїзду туди, 30 березня, Олександр отримав чисельні осколкові поранення голови, спини, ноги та сильну контузію. Побратими повідомили йому, що удар здійснила корабельна артилерія.
«Я побачив спалах і в мене потемнішало в очах. Потім відчув біль, шум у вухах, але хлопці надали першу домедичну допомогу. У бункерах поранення мали 70 % людей, шпиталь був переповнений, і кожного дня привозили нових і нових постраждалих», - говорить ветеран.
Хлопець згадує, як на «Азовсталі» розпалювали антисептик, щоб приготувати їжу, і робили діру в іржавій трубі, щоб пити воду.
«Коли не вистачає глюкози, після поранення сильно висушує. Всі втрачали вагу, і мріяли про солодке. Усі розмови були про те, як повернемося на велику землю і будемо пити згущене молоко літрами», - ділиться захисник.
Бракувало не тільки їжі та води. В дефіциті також була інформація. До хлопців надходили новини про те, що Туреччина може надати корабель для евакуації оборонців «Азовсталі», і кожна така звістка давала хоч якусь надію. Проте, витримували не всі.
«У нас був штаб-сержант, який незадовго до нашого виходу в полон застрелився. Він думав, що надії немає, ми ніяким чином не зможемо вибратися, і психіка не витримала, - розповідає Олександр. – Тому, коли командир «Азову» сповістив про те, що ми виконали наказ, я трохи радів, що ми все ж таки вижили. На початку я не знав, що таке війна, а потім – не знав, що таке полон. Ми розраховували, що це буде недовго. У людей, які воювали з 2014 року, бачення було більш реалістичним, ніж у нас, молодого покоління, яке тільки прийшло служити».
17 травня, перед виходом в полон військовому вдалося написати мамі. Він привітав сестру з днем народження, сказав, що всіх любить і добре себе почуває. На цьому зв’язок з родиною обірвався на довгих 20 місяців.
Читайте також: Пережив 5 років полону та відкрив сімейний ресторан під Києвом: історія ветерана Богдана Пантюшенка
Нелюдські умови в полоні
Олександр був в полоні в Оленівці, у Горлівці, а на тиждень перед обміном потрапив до Таганрогу.
«Це нелюдські умови: соціальні, санітарно-гігієнічні, просто жах одним словом. Нас по два рази на день виводили з камери: били, знущалися морально і фізично, змушували виконувати команди. Після цього говорили, що їм не сподобалося, і, як покарання, доводилося присідати по 500 разів і рахувати», - згадує хлопець.
Олександр каже – щасливий, що навіть в такій реальності не втратив гідності і не став співпрацювати з адміністрацією колонії. Думок про самогубство також не було – до останнього хлопець вірив, що рано чи пізно опиниться вдома.
«Мене тримало те, що я весь час про щось мріяв: як вийду з полону і щось куплю, зроблю, побудую. Ми всі мріяли про якісь бізнеси, пасіки, поля, ставки. Такі розмови давали мотивацію триматися, це дуже допомагало», - говорить захисник.
Читайте також: "Моя головна ціль — боротьба за чоловіка. Триматися мені допомагає терапія”: розмова з дружиною військовополоненого з Азовсталі
«Після звільнення відчував себе дитиною, яка вчиться ходити»
23 січня 2024 року Олександр почув своє прізвище від окупантів. Йому зв’язали руки, закрили очі та разом з іншими полоненими посадили у вантажівку.
«Був мороз, дуже холодно, а ми, легко одягнуті, сидимо, одне одного гріємо. Так їхали всю ніч. Коли на пункті обміну до нас зайшов представник ГУР і сказав: «Хлопці, вітаємо вдома», це були неймовірні емоції, ніби я заново народився. Просто від того, що ти можеш ходити по своїй Богом даній землі, чути рідну українську мову. Перші яблучка, перший дзвінок мамі… Хтось цілував землю, хтось всіх обіймав», - згадує захисник.
Олександр розповідає, що після звільнення колись буденні речі здавалися дивом.
«Все було, як вперше в житті. Ніби ти маленька дитина і тільки вчишся ходити. Я декілька разів отруївся, бо переїдав. Купив собі речі, годинник, телефон, пішов у торговий центр, гуляв з друзями. Ми так мріяли про всі ці моменти, - наголошує хлопець. – Мене вразило і приємно здивувало те, що Україна живе, люди гуляють, святкують, життя триває. У полоні нам казали, що ніде немає світла, ніхто не виходить, жінки ховають чоловіків та дітей».
Лікування та реабілітація Олександра тривала півроку. Після цього ветеран переїхав до Києва, почав займатися спортом та відкрив власний бізнес.
«Зараз я хочу займатися блогінгом, щоб просувати свій товар і давати приклад ветеранам, що не треба опускати руки після повернення з фронту, з полону. Життя продовжується, і ми маємо жити і працювати, - підкреслює захисник. - Після полону я став більш вільним у своїх діях, поглядах, став брати від життя максимум. Мене зрозуміють тільки ті, хто був там, бо цінніше за свободу немає нічого».
Читайте також: «Прокинувся і думав, що я у полоні» – ветеран, який втратив очі, став психологом та створив блог
Пам’ятати про полонених
Наразі в полоні ще залишається багато знайомих Олександра. Він наголошує – цивільні мають пам’ятати про хлопців, які третій рік поспіль терплять катування, знущання, голод та відсутність медичної допомоги.
«Я їжджу майже на кожен обмін, спілкуюся з хлопцями, яких звільнили, везу їм щось смачне. І з кожним місяцем бачу, що людям стає все гірше, гірше і гірше. Чоловік, з яким я провів дуже багато часу в полоні, спочатку навіть мене не впізнав. Він просто стояв і мовчки дивився, і це справді страшно. Полон дійсно вбиває, це правда», - говорить оборонець.
За словами Олександра, наразі ветерани уособлюють увесь український народ, який бореться за свободу та незалежність. Тож суспільство має приймати та поважати захисників.
«Люди повинні знати, як поводити себе з ветеранами: висловлювати подяку, сприяти якнайшвидшій реінтеграції та допомагати повернутися в суспільне життя», - говорить Олександр Деменко.
Нагадаємо, ветеран Дмитро Мельник пережив полон, чотири ампутації і став зіркою TikTok.
Фото: з відкритих джерел