У дитинстві ветеран Олександр Чайка обожнював фільми з Джекі Чаном. Він дивився, як актор виконує акробатичні трюки, перемагає на екрані ворогів і мріяв хоч трохи бути схожим на свого кумира. Акробатика стала головною пристрастю його життя, а цілеспрямованість та віра в себе допомогли перетворитися з хлопчика, який стрибає по будівлях, на професійного викладача.

До 2022 року в житті Олександра була творчість, улюблена робота з дітьми, мрії про велику та щасливу сім’ю. Та у перші дні російського вторгнення викладач акробатики пішов у військкомат, аби захистити тих, кого любить, і в першу чергу – своїх учнів. На війні чоловік, який все життя танцював та займався паркуром, втратив ногу. Лікарі давали тільки 20 % на те, що він виживе, а потім – майже 100 % на життя на інвалідному візку.

Попри всі прогнози, Олександр на протезі не тільки ходить, а й виконує складні трюки. Після реабілітації захисник здійснив свою мрію та відкрив дві акробатичні студії для дітей. Своєю неймовірною історією він поділився з сайтом veteran.com.ua.

Читайте також: «Майже всі наші гравці – ветерани» - інтерв’ю з керівником першої в Україні футбольної команди на милицях

Дитяче хобі стало професією

Олександр Чайка родом з невеликого міста Сквира на Київщині. Скільки себе пам’ятає – був активним та займався різними видами спорту. Одним із захоплень було кіокушин карате.

«Телефонів у нас в дитинстві не було, тому доводилося себе розвивати, - жартує викладач. – Я виріс на стрічках з Джекі Чаном, Брюсом Лі, Ван Даммом, і зрозумів, що мені подобаються бойові мистецтва. На карате я покращив фізичну силу, реакцію, а потім, коли вийшов фільм «Ямакасі:Нові самураї», загорівся паркуром».

У Сквирі хлопець став одним з перших, хто виконував такі трюки. Згодом до нього почали приєднуватися інші підлітки і вони разом навчалися екстремальному спорту.

«Ми бігали по місту і шукали недобудови, щоб стрибати по них. Після цього я самостійно почав вивчати акробатичні трюки. Місто невелике, знайомих акробатів не було, відеоуроків теж. Тому я знаходив якісь відео поганої якості в YouTube, який тоді тільки набирав популярності, та спеціально уповільнював. Так я дивився, як людина групується, як у неї стоять ноги, як вона рухається. Візуально запам’ятовував, і ми з друзями намагалися відтворити. Спочатку йшли відпрацьовувати рухи на пісок або у воду, а потім наважувалися пригати з висоти на тверду поверхню», - згадує Олександр Чайка.

Після закінчення школи хлопець спочатку здобув економічну освіту, але згодом зрозумів, що має йти за покликом серця. Усвідомлення прийшло під час роботи у дитячому таборі «Артек».

«У студентські роки я працював там хореографом, ставив цікаві постановки. У нашому загоні були вихованці дитячого будинку, і мені дуже хотілося зробити їхній відпочинок незабутнім. Там я зрозумів, що хочу пов’язати все своє життя з викладанням, - розповідає ветеран. – До речі, з цими дітьми я спілкуюся до сих пір».

Олександр отримав другу вищу освіту за спеціальністю «Хореографія», здобув навички класичної акробатики і розпочав професійний шлях.

Читайте також: Перші рядки написав у Харківському шпиталі: ветеран Андрій Каспшишак видав книгу "Легенда про Вільних"

«Хто, як не я, має захищати дітей»

Коли розпочалася повномасштабна війна, Олександру було 32 роки. Вторгнення застало його з майбутньою дружиною Анною у Києві. Через два дні пара виїхала до Львова, і чоловік пішов до військкомату, щоб стати на облік. З цього почалася його військова служба.

«Важко назвати це моїм бажанням, але я проаналізував, що був тоді неодруженим, не мав власних дітей, але у мене було багато учнів, племінників, братів та сестер. Хто, як не я, мав їх захищати? А оскільки я здобув дві вищі освіти і розбираюся в економіці, бухгалтерії, займаюся паркуром, бойовими мистецтвами, не п’ю, не курю, то гадав, що якісь мої навички знадобляться», - розповідає захисник.

З такими думками Олександр два дні простояв у чергах до військкомату. Там, після проходження ВЛК, він одразу долучився до 24-ої  бригади.

«Нам сказали, що нас забирають, як резервістів, 12 днів будуть навчати і після цього відпустять чекати подальших розпоряджень. Але склалося не так – п’ять-шість днів тривало навчання і потім ми одразу поїхали на фронт. Три дні провели в Лисичанську, а звідти нас направили в Попасну», - згадує ветеран.

Олександр, як і більшість його нових побратимів, не мав жодного військового досвіду, ніколи не тримав зброї у руках, і часто не міг позбутися відчуття, що він потрапив у фільм.

«Десь так я сприймав все, що мене оточувало, і за рахунок цього психологічно «прикрив» себе від тривоги і сильних переживань. Крім того, часто доводилося заспокоювати інших. З нами були чоловіки по 45-50 років, які плакали крокодилячими сльозами, не розуміли, що відбувається, їм було страшно. Я намагався жартувати, підтримувати їх, часто думав більше про інших, ніж про себе», - говорить захисник.

Читайте також: «Я бачив багато дитячих сліз» - після звільнення зі служби спецпризначенець виготовляє іграшки

«Дорогою в лікарню просив мене застрелити»

У Попасній Олександр отримав важке поранення. В той день він у складі групи військових мав спостерігати, чи не рухаються росіяни в напрямку українських позицій.

«Майже 24 години на добу по нам стріляли з усього, що тільки можна. В один момент, коли ми вийшли на позиції, був артилерійський обстріл, і ми лягли в окоп на самий низ. Обстріл закінчився, я присів на одну ногу, і раптом прийшов різкий удар. Це був вистріл з танку, - згадує ветеран. – Оскільки окоп був виритий не за правилами, на невеличкому схилі, снаряду було дуже просто пройти під землю, щоб влучити в мене. Близько години я був засипаний землею, поки товариші не розкопали».

В цей час Олександр вже прощався з життям.

«Я думав про те, що хотів трьох дітей, власні студії, багато чого реалізувати, мріяв про подорожі, а потім зрозумів, що я надто довго прощаюся і не втрачаю свідомість. Після цього я почав кликати товариша. Він був контужений, в нього йшла кров з усіх отворів, і хоч я тоді не знав –  сильно пробите коліно. Я вмовив його, щоб він пішов покликати на допомогу. Потім від хлопців я дізнався, що він постукав у ворота і впав. В нього була така травма, що він взагалі не мав ходити, але через адреналін і бажання допомогти зміг подолати ту дистанцію», - розповідає захисник.

Спочатку Олександра евакуювали до військових медиків у Попасній, які наклали на ногу металевий каркас, потім до Лисичанська, а звідти до Дніпра.

«Коли мене транспортували, і на нозі був металевий каркас, ніяких знеболювальних не давали. Біль був таким нестерпним, що я просив товаришів, які знаходилися поряд, щоб вони мене просто застрелили. Тоді хлопець, який сидів позаду мене, положив мою голову на коліна і почав гладити по волоссю, а інший побратим взяв мене за руку. Мені стало спокійно – чи то я заснув, чи то втратив свідомість, але все ж таки доїхав до лікарні», - ділиться спогадами ветеран.

Матері військового лікарі сказали: «80 %, що ваш син помре, 20 % -  що буде жити».

«В мене була гангрена, сильне зараження, велика втрата крові. Спершу я нічого не усвідомлював і втрачав свідомість кожні пару хвилин. А коли прокинувся, ногу вже ампутували, - згадує Олександр Чайка. – Я не злякався, але одразу промайнули думки, як я буду викладати, працювати з дітьми, продовжувати роботу».

Тим часом медики обговорювали не акробатику, а хоча б мінімальну можливість самостійно рухатися. І прогнози були невтішні.

«Вони говорили, шо я залишуся на кріслі колісному до кінця свого життя. Крім ампутації правої ноги, також була пошкоджена ліва, перебиті м’язи, - згадує чоловік. – Тоді в Україні було значно менше хлопців з такими пораненнями, і я не міг знайти, з ким поспілкуватися, в кого спитати, чи є життя після ампутації. Я вирішив – якщо ніхто не дає чіткі відповіді на запитання, буду тією людиною, яка це зможе робити. Почав проходити лікарні, реабілітацію, оформлення документів».

На протезування Олександра відправили у США. Там він спочатку просто стояв на протезі, потім почав робити перші кроки і повноцінно ходити.

«Коли мені дозволили пройтися, я зробив такі широкі кроки, що ледь не сів у шпагат. Настільки я хотів цього! Публікував відео в соціальних мережах, щоб інші люди також бачили, що, якщо у них є бажання, вони можуть досягти результатів, попри те, що прогнозують лікарі, - розповідає ветеран. – Звісно, під час реабілітації було багато складнощів: біль, різні натирання, оскільки мені пересаджували шкіру, але я зрозумів, що протез – це вже частина мене і потрібно якомога більше ходити на ньому, щоб звикнути».

Читайте також: «Прокинувся і думав, що я у полоні» – ветеран, який втратив очі, став психологом та створив блог

У вчителя тепер «робот-нога»

У лютому 2022 року Олександр через війну припинив тренування з дітьми, а у лютому 2023, після лікування та реабілітації, знову розпочав уроки. Відновити їх було непросто, адже протез важить 11 кілограмів, і багато трюків довелося опановувати заново. Спочатку викладач не ставав на коліна та не присідав, та згодом – повернув втрачені навички і знайшов зручні методи роботи.

«Протез досить важкий, і я на ньому повинен тільки ходити. Але примудряюся робити перекиди, стрибки, різні трюки. Це прийшло не одразу – спочатку, навіть коли вдавалося сісти на коліно, був сильний біль, бо протез був вищим за мою ногу і треба було придумати, як стояти. Тоді почав підставляти під ногу мати. На другому тренуванні вже не помітив, як сиджу на колінах без особливих зусиль. Завдяки учням моя реабілітація проходила набагато швидше і фізично, і психологічно», - підкреслює викладач.

Олександр вважає, що таким чином він може на власному прикладі показувати дітям, що нічого неможливого не існує, і, якщо він здатен виконувати вправу на одній нозі, вони точно впораються на двох.

Учням він пояснив, що у вчителя тепер «робот-нога», і часом вони ставлять запитання або хочуть доторкнутися до протезу.

«Батьки моїх учнів – молодці, і все пояснили їм. Але у суспільстві не завжди так, - зазначає Олександр. - Буває, що я йду по вулиці, і бачу, що діти стикаються з протезом вперше. Я пропоную батькам розповісти дитині, що це таке, пояснити. А вони відповідають: «не треба, він все знає», або забороняють дітям дивитися, питати, говорять, шо це не красиво. Та, насправді, треба пояснювати їм, що таке протез, що людей з ампутаціями буде дуже багато, щоб вони були готові і знали, як себе поводити».

Читайте також: "Його повернення – найбільша мрія": ветеранка з Маріуполя відкрила кондитерську в Черкасах та чекає на чоловіка з полону

Відкриття студій – це здійснення мрії

Незабаром після повернення до викладання Олександр вирішив відкрити власні студії з акробатики. В облаштування двох залів вклав бойові виплати, які отримав на фронті.

«Коли відкривав першу студію, я зробив рекламу, набрав майже три групи і вже призначив дату, хоча приміщення ще не було. Тож за вихідні мені разом з дружиною, яка була на дев’ятому місяці вагітності, потрібно було знайти вільний зал. Все вийшло і згодом я відкрив другу студію», - розповідає викладач.

У подальшому Олександр мріє перетворити студії на повноцінні школи з різними заняттями, а до викладання долучити ветеранів на протезах.

«У нас є дуже багато талановитих військових, які є викладачами в різних сферах. Я хочу їх зібрати, щоб хлопці відчували себе потрібними. Адже діти бачать у таких, як ми, не тільки героїв, а й наставників. Вони знають, що ми не здалися, і теж не хочуть відступати», - розповідає вчитель.

Крім викладання, Олександр займається плаванням, серфінгом, греблею. Також він встиг стати головним героєм кліпу українського гурту KOZAK SYSTEM на пісню «Люди-Титани». Для відео він самостійно поставив хореографію.

«Мене дуже вразила ця пісня, я відчув, що вона – девіз таких, як я. Ще до війни я мріяв знятися у кліпі, тому, звісно, погодився. Крім того, хотілося донести людям, через що проходять ветерани», - говорить Олександр Чайка.

Інші мрії ветерана теж потроху здійснюються – разом з дружиною Анною він виховує півторарічного сина Марка та вже привчає його до занять спортом. У планах – зробити родину більшою, надалі будувати кар’єру та разом з найріднішими подорожувати світом.


Нагадаємо, раніше veteran.com.ua розповідав , як військовий Василь Мартюк створив найбільший ягідний кооператив в Україні та відкрив «Сокарню».

Фото: з архіва Олександра Чайки