Вадим та Ірина Когуєнки виросли в одному селищі біля Нової Каховки. У кожного з них було своє життя: робота, плани на майбутнє, романтичні стосунки. Хлопець та дівчина ніколи не спілкувалися і, здавалося, не мали нічого спільного, крім малої Батьківщини.
Все змінила війна. Після повномасштабного вторгнення їхній дім опинився в окупації, Вадим добровольцем пішов на фронт, а Ірина пережила обшуки і допити в російській катівні. Потім було безліч страшних подій, важкі випробування і… доленосна зустріч у Львові. Вадим, якому ампутували ногу, на милицях прийшов на побачення до Ірини, і похід «на чашку чаю» став початком історії кохання.
Зараз пара одружена, вже чотири місяці виховує синочка Михайла і започаткувала родинний бізнес. Він також цілком і повністю присвячений чаю – спільній пристрасті сімейної пари. Як зробити бізнес на ароматних напоях, Вадим та Ірина розповіли для veteran.com.ua.
Читайте також: Ветеран Денис Мостович відкрив ковальську майстерню – він створює мечі вікінгів та самурайські катани
Щоб повернутися додому – переплив Дніпро
Вадим та Ірина родом з передмістя Нової Каховки – селища Дніпряни. Проте війна застала Вадима не вдома – коли росіяни почали наступ, він якраз поїхав у гості до друзів.
На Херсонщині ворог просувався дуже швидко, тож мати хлопця залишилася на самоті в окупації, а він – за 150 км від неї. Повернення було майже неможливим, та Вадим ризикнув – за два дні йому вдалося здолати шлях до рідної домівки.
«Я їхав попутками, потім йшов пішки, а на станції човнів взяв катамаран і переплив Дніпро. Мені пощастило, що я вижив під час цієї дороги, адже на одній з ділянок потрапив просто у бій росіян та українських військових. На одному боці були наші, на іншому – окупанти, всі стріляли, літали вертольоти, я бачив близько 100 одиниць ворожої техніки. І повз це все я тікав через кущі та посадки. Росіяни не зупинили, бо їм було просто не до мене», - згадує Вадим.
У Ірини все було інакше – вона, навпаки, 24 лютого мала повертатися до Києва, але через війну залишилася з мамою в Дніпрянах. В той час дівчина зустрічалася з військовослужбовцем, тож перебувати в окупації було дуже небезпечно.
«Мама не хотіла виїжджати, думала, що це швидко закінчиться, і ми одразу не стали збирати речі. Та росіяни якось дізналися про те, що мій хлопець – військовий, можливо, «допомогли» сусіди. Вони прийшли до нас додому та забрали мене з собою. Три дні я провела в підвалі окупантів, мені погрожували, я бачила, як б’ють молодих хлопців, яких я знала. Телефон забрали, бо там було багато патріотичних фото, а в окупації навіть слово українською мовою може зіграти проти тебе», - розповідає Ірина.
Врешті дівчину відпустили і одразу після цього родина евакуювалася на вільну територію.
Читайте також: Ветеран АТО, захисник, фермер: як Іван Павліш вирощує екзотичний батат на Львівщині
«Побачив, що половини стопи немає»
Влітку 2022 року Вадим також виїхав з окупації та через Польщу повернувся назад, в Україну. Хлопець одразу пішов на фронт та брав участь у контрнаступі на Харківщині.
У грудні 2023 року в селі Берестове, неподалік межі Луганської області він отримав важке поранення.
«Ми мінялися, я йшов першим у групі і ногою зачепив касетну міну. Вона здетонувала і мені розірвало ногу. Було темно, але я бачив, що половини стопи немає. Відключався, стікав кров’ю, але наклав бандаж. Знав, що ногу ампутують – рятувати там вже не було чого», - розповідає ветеран.
Три дні військовий знаходився у лікарні в Харкові, там йому зробили ампутацію та направили в Полтаву.
«У Полтаві мене через пару тижнів вже хотіли виписувати, хоча я дуже потребував реабілітації. Ледве домігся, щоб мене на неї відправили, - згадує захисник. – Мені казали: «їдь вже додому», але мені не було куди їхати, будинок в окупації, вся нога в швах, тільки два тижні після операції минуло. На щастя, я перевівся у Львів, де потрапив у гарний реабілітаційний центр і проходив там реабілітацію більше року».
Черговим випробуванням стала підготовка документів для того, щоб отримати протез. На це у ветерана пішло п’ять місяців.
«Було дуже складно, бо потрібна купа документів, які важко отримати, їх мають направляти з фронту. Це документи про обставини поранення, участь в бойових діях тощо. Потім їх завіряє нотаріус, розглядає МОЗ і тільки після їхнього підтвердження можна обрати протезний завод, заключити договір і аж тоді тобі дадуть протез. Якщо немає папірця, нічого не буде, - розповідає Вадим. - В мене немає ноги, а є хлопці, в яких обох ніг немає або рук, і їм треба бігати, всіх обдзвонювати. В такий час думаєш про інше, а не про всі ці документи».
Читайте також: «Тепер смачна кава є не тільки в місті» - як родина ветерана Володимира Іліки розвиває бізнес в рідному селі
«На протезі можу робити все, що захочу»
Спочатку Вадим робив по декілька кроків на протезі на день, потім – збільшував час та дистанції. Говорить – депресії не було, бо знав, що і далі зможе бути активним та рухатися вперед.
«Мене складно вивести зі строю, бо все залежить від сприйняття людини. Є хлопці, які втратили два пальці і для них життя закінчується. А я розумію, що нічого не зробиш, нога ніколи не відросте, і протез – вже частина мене, - говорить ветеран. – Не скажу, що моє життя кардинально змінилося – я і зараз можу пройтися, трохи пробігти, пограти в футбол, їздити на машині і велосипеді. Спочатку було дуже боляче, але через місяць після протезування я вже поїхав в Карпати та піднявся на гору Петрос на навчальному протезі, без милиць. Головне – бажання, бо все в людини в голові».
В період реабілітації Вадим підкорив не лише Петрос, а й серце майбутньої дружини. Коли хлопець побачив, що Ірина у Львові, одразу написав їй та запросив на побачення. На першу зустріч прийшов ще на милицях, потім – на протезі. Згодом пара вже не могла уявити життя одне без одного і вирішила залишитися у Львові.
«Тут для дитини безпечніше, ніж в інших містах. Але мене дуже тягне до Дніпра. Ми виросли біля нього, тож хочеться до води», - говорить ветеран.
Крім того, Вадим збирає кошти на біговий протез. У нього підростає син і батько мріє бігати з ним та грати. На допомогу від держави, говорить ветеран, в цьому питанні розраховувати важко.
«Зазвичай один протез дають на три роки. Але, якщо ти хочеш отримати ще й біговий, його видадуть, але потім ти не зможеш звернутися за протезом протягом п’яти років. Ці правила не дуже зручні для хлопців, бо за п’ять років протез може зламатися», - розповідає захисник.
Читайте також: Втратив ногу на фронті і викладає акробатику – неймовірна історія ветерана Олександра Чайки
Чайні бомбочки на будь-який смак
Вадим та Ірина ніколи не мали власного бізнесу, але після одруження все частіше задумувалися про власну справу.
«Я зараз в декреті з маленькою дитиною, Вадим на пенсії, вона трохи більше 20 тис. грн. На життя у Львові для трьох людей це дуже мало, бо лише оренда та комуналка «з’їдають» левову частину бюджету. Ми зрозуміли, що потрібно відкривати щось своє, бо треба дати дитині майбутнє, а фізично Вадим працювати не зможе», - розповідає Ірина.
Ірина та Вадим дуже люблять чай та постійно пробують нові смаки. Тож, коли вони побачили на відео, як дівчина у США виготовляє чайні бомбочки, вирішили теж спробувати цим зайнятися.
Зараз чайні бомбочки створюють у формі куль, сердець, на Хелловін – у вигляді гарбузів і черепів, а до Нового року – ялинкових прикрас. Оболонку виготовляють з ізомальту, а всередину насипають різні види чаю.
«Ізомальт – це цукорозамінник, його можна вживати дітям, він безпечний для людей з цукровим діабетом. Багато людей думають, що він надає чаю занадто солодкого смаку, але це не так, адже оболонка дуже тонка, - розповідає Ірина. – В нас є бомбочки на чашку та на великі заварники».
У кип’ятку бомбочка «вибухає», ізомальт тане і чай висипається.
«Це дуже гарно виглядає. Особливо процес подобається дітям, бо для них це магія. Крім того, бомбочки люблять дівчата, які ведуть соціальні мережі і створюють естетичний контент», - говорить підприємиця.
Чай у бомбочках – різний, на смак клієнта, але весь, за словами Ірини, – натуральний. Можна обрати полуницю, ананас, альпійський луг, анчан та інші види чаю.
Читайте також: Лавандове поле, садиба для туристів та крафтове варення – як родина ветерана Андрія Качмара веде бізнес на хуторі
На кухні запустили бізнес
Ідея для бізнесу у пари з’явилася після народження дитини. Тож молоді батьки по черзі доглядали за сином та вчилися виготовляти бомбочки.
«Я вкладала дитину спати, Вадим сидів біля сина, а я вночі йшла на кухню, щоб робити бомбочки, потім бігла годувати і назад, - згадує Ірина. – Для того, щоб приготувати бомбочку, треба залити ізомальт в силіконові форми. Виходять півсфери, куди треба засипати чай і дуже акуратно скріпити, щоб виріб був рівним. Зараз виробництво взяв на себе Вадим, і за вечір вже може зробити близько 100 штук».
Пара запустила сторінку в Instagram і люди почали купувати товари. Потім була участь у ветеранських ярмарках, яка принесла нові замовлення.
«Бомбочками вже цікавляться кав’ярні, вони будуть брати в нас товар на реалізацію, також їх купує власниця магазину одягу, яка дарує їх клієнткам. Крім того, ми почали виставляти бомбочки на різних сайтах для продажу», - розповідає Ірина.
Наразі Вадим та Ірина планують розвивати бізнес та взяти участь в грантовій програмі для ветеранів, щоб відкрити власне кафе. Для цього підприємці вже розробляють бізнес-план.
«У кафе ми будемо подавати наші чаї, люди зможуть бачити, як вони заварюються, як бомбочки вибухають і тануть в чайнику. Також будемо пропонувати десерти. Хочемо, щоб людям було і цікаво, і смачно», - розповідає Ірина Когуєнко.
Нагадаємо, військовий Василь Мартюк створив найбільший ягідний кооператив в Україні та відкрив «Сокарню».
Фото: з архіву подружжя