Історію життя Андрія Ільїна не можна назвати легкою. У дитинстві він пережив розлучення батьків та навчався в школі-інтернаті, потім тривалий час шукав своє "місце під сонцем". Захопився військовою справою під час АТО, однак повернувся до цивільного життя, щоб побудувати родину…

Після повномасштабного вторгнення росіян втратив найкращого друга на фронті та знову взяв до рук зброю. Виконуючи одне із завдань, підірвався на ворожій міні та втратив ногу. Однак після лікування та реабілітації не просто повернувся до звичайного життя, але й став одним  з перших ветеранів, які підкорили зимову Говерлу.

Читайте також: "Це було окреме життя" -  ветеран Володимир Драбчук пройшов 40 км горами, щоб зібрати кошти для побратимів

Своєю історією чоловік поділився з veteran.com.ua.

Пішов у військкомат після втрати друга на фронті

Андрій народився у маленькому селі на Херсонщині. Його дитинство не було легким: батьки розлучилися, і вихованням хлопчика займалися бабуся з дідусем. Коли дідусь помер, разом з бабусею він перебрався на Миколаївщину та через сімейні труднощі опинився в школі-інтернаті.

Потім юнак здобув професію водія-автомеханіка в одному з ліцеїв та працював у різних сферах – на будівництві, в оптових магазинах, у сфері шиномонтажу та деяких інших. Він довго шукав свій шлях, а визначитися, як не дивно, допомогла перша фаза російського вторгнення в Україну в 2014 році.

"Мені було 23 роки, коли я підписав контракт з 79-ю бригадою ДШВ. Одразу почав опановувати військову справу – і вона мені дуже сподобалася, - пригадує чоловік. – Ми багато тренувалися, виконували різні задачі на Донецькому та Луганському напрямках. Саме там я познайомився з побратимами, які стали для мене другою родиною. На жаль, багатьох з них вже немає в живих, але вони залишилися в моєму серці".

Після закінчення контракту Андрій звільнився та повернувся до цивільного життя. Познайомився з жінкою, яка виховувала двох дітей, а невдовзі в пари народилася донька Арина. На початку повномасштабної війни родина проживала в Миколаєві, та коли в місті стало небезпечно, чоловік відправив жінку з дітьми за кордон. З часом, на жаль, їхні стосунки розвалилися.

Андрій тоді працював у магазині та спочатку не планував повертатися на фронт. Однак всього одна сумна звістка – про загибель найкращого друга на війні  - змусила його змінити рішення. Чоловік пішов до військкомату, пройшов місячне навчання, сержантські курси та відправився захищати Україну у складі 137-го окремого батальйону морської піхоти. Так опинився на Бердянському напрямку.

"У мить поранення я не думав про смерть"

"Одного дня на світанку ми вирушили на підкріплення хлопцям у селище Старомайорськ. Там я провів під обстрілами три довгих дні – у постійному страху за своє життя та життя побратимів. Це був мій перший вихід під артилерійськими  вибухами, проте всі вийшли цілими та неушкодженими, а мені навіть вдалося врятувати собаку, - ділиться захисник.  - Потім на нас чекала робота в Урожайному. На четвертий день ворог працював з мінометів та гелікоптерів, а одного разу по нашій будівлі влучив танк. У мить все перетворилося на темряву з пилу та каміння, а один з уламків поцілив мені в коліно. Ми дочекалися сутінок, щоб ворожий дрон не зміг нас побачити, та евакуювалися. Мене доставили до лікарні, надали допомогу, а вже через тиждень я повернувся в стрій".

Читайте також:  "Хочу розвивати спорт для ветеранів" - Денис Шеренговський на протезі підкорює гори та активно тренується

Наступне завдання назавжди  змінило життя Андрія. Йому потрібно було забрати поранених захисників у районі селища Новомайорськ. Взявши п’ятьох побратимів, він рушив у путь на автівці. Там групі вдалося швидко завантажити воїнів та "засісти на їхніх місцях". Після настання сутінок оборонці залишили це місце, потрапивши під обстріл ворожими мінами, та дісталися підвалу, в якому сховалися. Там вони залишилися спостерігати за ворогом. На третій день отримали задачу забрати тіла побратимів.

"На світанку разом з ще одним чоловіком ми пішли до місця, де перебували наші полеглі хлопці. Я підійшов до одного із них та вмить пролунав вибух, який відірвав мені пів стопи. У ту мить мені не було страшно, я не думав про смерть. Перетягнув ногу та сказав, що треба відповзти, щоб не залишитися на тому місці назавжди. Потім туди прилетіла міна, яка осколками пробила мені іншу ногу, а моєму товаришу – руку, - розповідає Андрій.

На щастя, звідти оборонців евакуювали та надали всю необхідну допомогу, відправили до лікарні. Проте той день до деталей засів у пам’яті чоловіка, адже за свою відданість та відповідальність він поплатився здоров’ям – втратив ногу…

Першими підкорили Говерлу на протезах взимку

У вересні 2023 року Андрія відправили на реабілітацію до Вашківецької лікарні, що в Чернівецькій області. За сім місяців він отримав кілька протезів, але на перший зміг встати лише через чотири місяці лікування. Згодом він став користуватися кількома штучними  кінцівками – тренувальними та основними,  жартівливо називаючи їх "автопарком".

Одного дня разом з іншими ветеранами чоловік побував на прогулянці місцевими пагорбами. Там йому і прийшла ідея підкорити найвищу гору України – Говерлу. Ініціативу підхопила Чернівецька обласна військова адміністрація, а співорганізаторкою походу стала керівниця Чернівецької філії протезно-ортопедичного підприємства "Ортотоп" Катерина Сербін. Компанію Андрію склали ветерани Валентин Фіщук та Гавриїл Петращук, які також пересуваються на протезах.

Читайте також: Реабілітація з видом на Карпати - захисник Олег Ревега побудував унікальний купол для побратимів та ветеранів

Підйом на висоту понад дві тисячі метрів над рівнем моря вони здійснили напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю. Чоловіки стали першими в Україні військовими на протезах, які підкорили Говерлу в зимовий період.

Про цей досвід Андрій пригадує з відвертим захватом:

"Підйом зайняв у нас три з половиною години. Ми часто робили перерви, бо на протезах по снігу йти було дуже важко. Внизу ми навіть мокрі були, але піднявшись вище, відчули, що стало суттєво прохолодніше, - каже він. – Однак це того вартувало! Погода була чудова, яскраво світило сонце. А коли дісталися вершини, нас переповнювали шикарні емоції".

Єдине, про що шкодує ветеран, - те, що в горах не вдалося побути тривалий час: насолодитися краєвидами, природою та відчуттям свободи. Тож, якщо випаде така можливість, він обов’язково піде на Говерлу ще раз – але вже у теплий період року.

Нагадаємо, раніше ми розповідали, як ветеран АТО, захисник та фермер Іван Павліш вирощує екзотичний батат на Львівщині.

Фото: Чернівецька ОВА