Степану Коробкіну з Мирнограда – усього 25. Поки більшість його однолітків мали спокійне студентське життя, шукали першу роботу та подорожували,  хлопець роками захищав Україну. У 20 він пішов у зону ООС, у 23 – на фронті зустрів повномасштабну війну, а через два роки став ветераном.

Проте жахи війни, два поранення, ампутація руки і неможливість повернутися на рідну Донеччину не зламали захисника. Одразу після звільнення зі служби він почав навчатися жити по-новому, а наприкінці минулого року погодився на надзвичайну авантюру – сходження на гору Кіліманджаро. Степан підкорив найвищу вершину Африки і навіть поставив рекорд України. Про те, як долати перешкоди на гірському шляху і в житті, він розповів для veteran.com.ua.

Читайте також: Перші в Україні: ветеран Андрій Ільїн з побратимами підкорили зимову Говерлу на протезах

Захищав Волноваху і Білогорівку

До служби Степан п’ять років навчався на будівельника, але так і не встиг попрацювати за обраною професією. У 2020-му, одразу після випускного, він заключив контракт із ЗСУ.

«В перший же день я потрапив в зону ООС. До цього я ніколи не служив, не був в армії, навіть не вмів користуватися автоматом, - згадує хлопець. – Там я всьому навчився і став мінометником, через деякий час – старшим солдатом».

Коли розпочалася повномасштабна війна, боєць виконував службу у лавах 46 ОШБ «Донбас» і перебував неподалік Волновахи.

«У перші дні ми зазнали дуже великих втрат, потроху відходили і почали захищати Волноваху. Потім нас перекинули ближче до напрямку Костянтинівки, Слов’янська, Часового Яру», - розповідає ветеран.

У липні 2022 року Степан отримав своє перше поранення – тоді постраждала ліва рука. Кістку роздробило на шість частин, але завдяки швидкій евакуації, її вдалося врятувати. Поки військовий лікувався та проходив реабілітацію, батальйон знову втратив багато людей. Всіх, хто залишився на службі, перевели у склад 54 окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте також: Ветеран Денис Мостович відкрив ковальську майстерню – він створює мечі вікінгів та самурайські катани

Евакуація тривалістю в 20 годин

Рівно через рік, у липні 2023 року Степан знову отримав поранення.  Цього разу це сталося неподалік Білогорівки.

«В мене були множинні осколкові поранення, зламані ребра, тазова кістка. Через те, що я знаходився з турнікетом 20 годин, довелося ампутувати праву руку», - розповідає захисник.

Після поранення побратими несли бійця на ношах протягом семи годин. Ще 13 довелося чекати евакуаційний транспорт.

«Бригада не хотіла надсилати нам машину, сказали йти своїм ходом. Проте, хлопці наполягали, бо у нас було троє поранених, які не могли ходити. Тільки через це потім все ж таки прислали транспорт. Якщо б не було стільки поранених, нас би взагалі не забрали», - згадує ветеран.

Читайте також: "Хочу розвивати спорт для ветеранів": Денис Шеренговський на протезі підкорює гори та активно тренується

Адаптація до нового життя

Після ампутації розпочалося лікування і реабілітація, яка триває і досі. Класичний метод протезування Степану не підійшов, тому він погодився на  остеоінтеграцію в реабілітаційному центрі Tytanovi у Києві.

«Звичайним методом протезуватися було нереально, тому що на куксі (частині кінцівки, що залишається після ампутації – ред.) не було м’язової тканини, - розповідає Степан Коробкін. - Метод остеоінтеграції передбачає, що в кістку вживляють титановий імплант і він трохи стирчить з руки. На нього чіпляється перехідник і спеціальним кріпленням кріпиться протез. Він стає ніби продовженням твоєї руки».

Наразі ветеран ще чекає на протез, адже комплектуючі на нього везуть з різних країн світу. До цього – мав тренувальний, щоб кістка звикала до ваги.

«Остеоінтеграція – дуже довгий процес, адже вона відбувається в два етапи. За півроку треба провести дві операції, і тільки через три місяці після них можна давати хоч якесь мінімальне навантаження і потроху його збільшувати», - говорить захисник.

За цей час Степан навчився писати та виконувати побутові справи лівою рукою. Це не завжди вдається легко, адже вона також функціонує не повністю через перше поранення.

Читайте також: Ветеран та волонтер перетинають Атлантику на веслах, щоб зібрати кошти на реабілітацію військових – подробиці

«Підготовка до Кіліманджаро тривала тиждень»

Під час проходження реабілітації Степан Коробкін познайомився з альпіністкою Тетяною Яловчак, яка шукала ветерана для сходження на Кіліманджаро.

«Тетяна хотіла показати, що наші хлопці – герої, надихнути ветеранів на нове життя після служби. Піднятися на гору мала вона, один захисник та оператор, що зафільмує процес, - розповідає Степан. – Декілька ветеранів з різних реабілітаційних центрів захотіли спробувати, але Тетяна обрала мене, бо, на її думку, я був найбільш підготовленим».

З дати поранення до поїздки минуло близько півтора року, а від пропозиції Тетяни до початку сходження – всього тиждень. Степан розповідає – зазвичай люди, що мріють про Кіліманджаро, готуються до мандрівки від двох місяців до півроку, залежно від фізичної форми.

«В понеділок я дізнався про подорож, в середу купив амуніцію, а у наступний понеділок ми вже виїжджали до Польщі. Придбати потрібно було багато різного одягу, адже на початку сходження на гору – температура +25 і джунглі, а на вершині – сніги і -10», - говорить ветеран.

Незважаючи на труднощі, що чекали попереду, Степан не вагався та вірив в себе.

«Я ніколи до цього не підіймався в гори, не був за кордоном. Але одразу подумав – чому ні, це цікава можливість побачити світ, спробувати піднятися на гору, своїм прикладом надихнути інших, - наголошує захисник. – Перед сходженням тренувався в залі з реабілітологом та в амуніції по дві години ходив по біговій доріжці з максимальним ухилом».

Читайте також: «Іноді все змінює чашка чаю» – як ветеран Вадим Когуєнко після втрати ноги відкрив бізнес та створив родину

Джунглі, каміння та 150-річні кактуси

Планувалося, що група піде найлегшим шляхом, але на місці виявилося, що гіди повели українців більш складним маршрутом. Він передбачає шість днів на підйом та спуск і включає невелику скелелазну ділянку. Ночували в палатках і спальниках, харчувалися їжею, яку готували гіди.


«Спочатку це був гарний трекінг, було комфортно і я добре себе почував. Зміг побачити багато цікавого, адже на Кіліманджаро шість кліматичних зон. Одразу – великі джунглі. Якщо йти не усталеною тропою, їх не пройдеш. Навкруги – водопади, мавпи, великі птахи. Далі джунглі були меншими, а потім з’явилося величезне каміння. Четвертий біом схожий на пустелю з малим камінням. Далі, на моє здивування, були кактуси по чотири метри. Гіди сказали, що їм десь 150 років. Дуже гарні краєвиди, - розповідає ветеран. – Після цього на нас вже чекали сніги».

Степан пригадує, що забув змастити обличчя кремом проти засмаги. Тож на носі одночасно були опіки від сонця і обмороження від холодного вітру. Крім того, щодня з 10-ї ранку до 4-ї ночі йшов дощ.


Читайте також: «Герої займаються біля тебе» - в Ужгороді відкрили безкоштовний спортзал для ветеранів та молоді

Головний виклик – гірська хвороба

Найважчим випробуванням під час сходження для хлопця стала гірська хвороба. На третій день, коли він піднявся до висоти 4 600 метрів, Степану почало ставати зле.

«В мене було запаморочення, висока температура, понижений тиск, нудота. Я не міг ані їсти, ані пити, навіть випити таблетку. З третього по п’ятий день сходження взагалі нічого не їв і не пив, - розповідає ветеран. – В останній день перед вершиною відчував себе обезсиленим. Після цілого дня дороги нам треба було лягти спати всього на три години і знову йти всю ніч, щоб зустріти світанок на вершині. Через гірську хворобу останню дистанцію я йшов не шість-вісім годин, як інші, а 12. Це не можна порівняти з прогулянкою по місту, бо один черевик важив більше кілограму і наприкінці кожен крок давався важко. Іноді вже не міг просто підняти ногу, бувало таке, що присідав і через секунду засинав».

Майже весь шлях ветеран пройшов без протеза, адже його не можна мочити, а майже кожного дня лив дощ.

Врешті захиснику вдалося зійти на висоту 5756 метрів, а найвища точка Кіліманджаро – 5 895. Цей результат внесли до Національного реєстру рекордів України, як максимальну висоту, досягнену ветераном з ампутацією руки при сходженні на Кіліманджаро.

«Коли я піднявся на плато, сильно змінилася погода, і до вершини треба було йти ще годину. Та вітер і сніг не дали шансів – навіть просто залишатися на місці було небезпечно, тому ми спустилися вниз», - згадує Степан.

Після фінішу хлопець відчув одразу багато емоцій – полегшення, радість та гордість.

«Я знав, що в мене все вдасться, бо я поставив собі мету, - говорить ветеран. – Не бачив сильних перепон, які б заважали мені це зробити».

У майбутньому Степан мріє про інші гори, а поки – треба пройти не менш складний маршрут.

«Скоро завершиться моя реабілітація, тож буду займатися документами. В мене досі не оформлена інвалідність, немає пенсії, треба подати заяву на пільги. Також буду займатися спортом, адже я воротар львівської  футбольної команди «Покрова AMP Львів» і попереду у нас багато турнірів», - розповідає Степан Коробкін.

Нагадаємо, ветеран Олександр Чайка, який втратив ногу на фронті, викладає дітям акробатику.

Фото: з архіву Степана Коробкіна