"У колонії казали: головна задача - щоб ваша камера не привертала до себе уваги. А найбільшим заохоченням було  не  отримувати покарань. Ще інколи перед роздачею їжі деякі охоронці нам влаштовували вікторину "вгадай, яке сьогодні свято". Хто виграв, отримував трохи більшу пайку – сам або на цілу камеру. І ці зайві дві-три ложки могли вирішити, яким буде стан здоров’я", - так пригадує перебування у полоні захисник Маріуполя, пресофіцер 109 бригади Територіальної оборони, капітан Володимир Чертушкін.

Десятки років він присвятив роботі у сфері медіа, а посаду у війську отримав лише у січні 2022-го. За кілька тижнів, 24 лютого, мав святкувати 49-й день народження у колі близьких та рідних, а натомість втратив можливість обійняти їх на понад три роки. Бачив, як росіяни перетворють колись квітуче місто на руїни, пережив жорстокі бомбардування "Азовсталі" та 37 місяців колонії,  був мимовільним свідком теракту в Оленівці…

Читайте також: "Хочу, щоб Україна їх почула" - захисник Маріуполя Владислав Каретник у полоні написав 16 пісень

Але не втратив себе, жагу до життя та віру. Які випробування випали на його долю, чи були в полоні світлі моменти та про що зараз мріє, Володимир розповів veteran.com.ua на реабілітації у Києві.

"День бані" – очікування із сумішшю страху та надії "обнулитися"

Майже кожен день у колонії Камишина Волгоградської області був таким самим, як і попередній. Сюди Володимир потрапив після виходу в полон 17 травня 2022-го, кількох місяців в Оленівці та утримувався з жовтня того ж року по 13 червня 2025-го у камері, розрахованій на шість-вісім людей. Підйом о шостій ранку, три фізичних зарядки, прибирання, три прийоми їжі, відбій о 22-й – ось і весь розпорядок.  При цьому цілодобово велося відеоспостереження, ніколи не вимикалося світло, а полоненим заборонялося робити найпростіші речі. Наприклад, спілкуватися між собою, лягати на ліжка, дивитися у вікно, спати або виходити: натомість вони мали мовчки "смирно" сидіти та дивитися у стіну.

Щоб хоч якось розрадити один одного та структурувати час, військові пошепки переговорювалися – розповідали сюжети раніше побачених фільмів та книжок, ділилися спогадами, рецептами улюблених страв та навіть… вчили іноземні мови. У полоні Володимир підтягнув англійську, а командира своєї бригади навчив азам французької. Однак за будь-які "вольності" можна було заробити покарання.

"Якщо раптово задрімаєш, то можуть всю камеру вивести в коридор та дати добрячих стусанів. Під час так званої зарядки заборонено було віджиматися, качати прес та підтягуватися, а присідання йшли за покарання, - розповідає чоловік. – Якщо постовий вирішив, що ти щось не так зробив – 500 разів присідаєш, або навіть тисячу, або вся камера разом це робить. І після кожного сотого разу треба казати "спасібо" покараному, а наприкінці черговий мав відзвітувати. Це був як психологічний тиск".

Читайте також: "Цінніше за свободу немає нічого" - історія Олександра Деменка, який 20 місяців провів у полоні

У вересні 2023 року життя трошки змінило свій колір: до колонії вперше приїхали представники Червоного Хреста – росіяни та кілька іноземців. Вони привезли полоненим книги – твори Джерома Селінджера, Рея Бредбері, Джека Лондона, Сола Беллоу, Джона Толкіна та деяких інших відомих авторів, а згодом наглядачі принесли й видання з власної бібліотеки. З того часу на камеру почали видавати по дві книги, які полонені читали по черзі, а раз на два тижні ще й приносили шахи та доміно. У неволі Володимир прочитав близько 40 нових для себе книг.

Майже два роки українським захисникам заборонялося виходити на прогулянки на вулицю. Винятком був так званий "день бані", на який вони чекали з острахом та надією "обнулитися" одночасно.

"Після того, як ми помилися, ми вдягалися, і в цей час з нами проводилися "профілактичні бесіди". Бити могли за "попередні гріхи" або якщо ти щось не так зробив – "неправильно" йшов до бані або вдягався. Навіть тут були встановлені власні жорсткі правила. Наприклад, якщо шапка була в рукаві бушлата, то її треба було не просто звідти витягнути та надіти, а протягнути через рукав, взяти іншою рукою і лише після цього натягнути на голову. Якщо порушував правила або рукав бушлата торкався підлоги, то отримував декілька ударів кийком по голові чи по ребрах, - ділиться екс-полонений. – Баню боялися та чекали, бо після неї можна "обнулитися" та тиждень жити більш-менш спокійно, адже інші дні були умовно толерантними".

                                                                Володимир через 4 дні після полону

"Покарання" ледь не обернулося втратою кінцівки

Одного разу Володимира після бані так "відгамселили" по ногах, що йому довелося звертатися по допомогу до фельдшерів колонії. Похід до медиків він максимально відтягував, бо боявся ще одного побиття, і "здався", лише коли з’явилася перспектива втратити ногу через гангрену, а самі побратими змусили його поквапитися. Чоловікові зробили операцію, видаливши пошкоджену ділянку литки, а потім ще близько восьми місяців щоденно він ходив на перев’язки. Звісно, і тут були свої правила: наприклад, очікувати в черзі можна було стоячи на колінах з руками за головою або якось інакше – за наказом наглядача.

Приблизно з початку 2024 року режим утримування трохи послабили, і у розкладі з’явилися прогулянки. Подихати повітрям випускали у "кімнати" під відкритим небом, розміром приблизно дванадцять на п’ять метрів. Посередині стояла лавка, навкруги якої полонені з однієї чи двох камер мали ходити або бігати десь по годині майже кожного дня.

Читайте також: "Коли розповідаю про полон, дорослі чоловіки плачуть" - історія оборонця Маріуполя Дмитра Канупєра

"Годували так, що з голоду не впадеш, але й не поправишся – суто для "підтримки штанів". Наприклад, на сніданок – пів тарілочки солодкої рисової каші, чай без цукру, хліб (по буханці на кожний прийом їжі на камеру), на обід – щі, перловка зі шматочком м’яса та чай (узвар  - раз на тиждень), а на вечір – картопля та трошки рибної консерви", - пригадує Володимир.

До повномасштабної війни він мав близько 80 кілограмів, а після полону – 59. Таку втрату фельдшери колонії оцінювали як нормальну: полонених періодично зважували та розраховували так званий індекс маси тіла. З початку 2025 року сильно виснажених військових, із занизькими параметрами, переводили в окремі камери та годували додатково: давали молоко, трошки більші порції, яйця та вершкове масло. Таких полонених називали "молочниками". 

Та набагато сильнішим за фізичний був інформаційний голод. До початку 2025 року українці перебували в новинному вакуумі – їм вмикали виключно патріотичні російські пісні, аудіокниги: історію так званої Великої Вітчизняної війни або "Історію государства Російскаго" Карамзіна, яку вони вивчили назубок. А от з січня 2025-го у "меню" вперше з’явилося радіо "Вєсті ФМ". Звісно, події там подавалися спотворено, але відфільтрувавши інформацію, можна було приблизно зрозуміти, що відбувається в Україні та світі.

 

                                                                Володимир з родиною

А от підтримувати зв'язок з родиною у Володимира можливості не було, хоча це право й гарантується полоненим Женевськими конвенціями. Перебуваючи у колонії  в Оленівці, інколи він міг нишком зателефонувати дружині. А потім настали майже три роки невідомості. Як згодом дізнався чоловік, дружина постійно писала йому листи, але жодного він так і не отримав (такі листи з дому прочитали лише два побратими з їхньої камери).  Звісно, що відсутність звісточки від родини засмучувала та дратувала, але чоловік сподівався на краще та тримався за рахунок віри.

Додому – не з першої спроби

Коли маріупольський гарнізон за наказом Президента України склав зброю та вийшов у полон, то планувалося, що захисники повернуться з неволі за кілька місяців. Та, як відомо, склалося зовсім інакше. І станом на сьогодні звільнити вдалося лише частину захисників міста. Для Володимира такою щасливою датою стало 14 червня 2025 року.

"На обмін ми потрапили не з першого разу. Наприкінці травня нам – мені і ще двом товаришам із моєї камери - видали українську військову форму, змусили поголитися, але нікуди не відвезли і згодом форму забрали. Потім, десь 5-6 червня, форму знов видали, нас оглянув лікар, чи є сліди побиття, ми знову поголилися, а в ніч на 10-те нас повезли в автозаку до військового аеродрому, однак тоді щось зірвалося в домовленостях, - розповідає чоловік. – У нас було розчарування, тож коли нас знову повезли кудись вдень 13 червня, особливих сподівань не було. Однак коли ми вже прилетіли в Гомель, то зрозуміли: нарешті буде обмін".

Читайте також: "25-й День народження я зустрів у полоні" - захисник Маріуполя Арн став героєм фільму "1000 днів волі"

Одразу після обміну Володимир зателефонував дружині Ганні з телефону офіцера-прикордонника з числа тих, хто зустрічав наших полонених. Однак сталося прикре співпадіння: їй якраз у ці хвилини телефонували з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, тому в жінки було "зайнято". Тож першою близькою людиною, яка почула голос чоловіка після звільнення, стала його колишня начальниця, номер якої він добре пам’ятав.

А далі... Був перший за три роки тривалий гарячий душ  - з мочалкою та шампунем і без нагляду та остраху бути побитим. Смачна українська їжа, багато уваги, турботи та спілкування. Коротке медичне обстеження у Чернігові, переведення у Київ на лікування і реабілітацію. Та головне – зустріч з коханою дружиною та донечкою-підлітком.

За останні три роки Володимир не раз опинявся у ситуації, яка загрожувала життю. На початку повномасштабного вторгнення на власні очі він бачив у Маріуполі військові злочини російської армії, потім відчув "братську любов" у полоні. Якою буде його доля надалі, чоловік не знає, та поки й особливих планів не має. Вибір шляху залежатиме від багатьох обставин, а головне - від стану здоров’я.

Але майбутнє Володимир Чертушкін хоче розбудовувати лише на Батьківщині:

"Поки не знаю, чим буду займатися. Але залишати Україну точно не збираюся. А якщо казати про мрії… Всі ми чекаємо миру. Щоб нарешті перестали гинути наші хлопці на фронті та цивільні. І наша країна знову розквітла".

Нагадаємо, раніше ми розповідали про ветеранку з Маріуполя Олену Стебліну, яка відкрила кондитерську в Черкасах та чекає на чоловіка з полону.

Фото: надані Володимиром Чертушкіним, veteran.com.ua