Бойовий медик, молодший сержант 30-ї окремої механізованої бригади Сергій Тищенко з позивним Вітер провів на передовій 471 день поспіль – без ротації, за кілька сотень метрів від позицій ворога. Упродовж цього часу він рятував поранених, командував особовим складом та виживав у бліндажі майже без води, нормального зв’язку та можливості виходу.
Після широкого розголосу Сергія Тищенка відзначили найвищою державною нагородою – званням Героя України. Сам він переконаний: його історія – не унікальна, просто про багатьох інших таких самих військових ніхто не розповів.
Читайте також: "Планую жити життя, яке було до поранення — без компромісів": історія захисника Романа Забавіна
Миттєва мобілізація і перші виходи на позиції
До війни Сергій Тищенко працював ветеринарним лікарем. Мав досвід як приватної практики, так і роботи на державному підприємстві, лікував тварин у клініці. У 2023 році він прийшов до військкомату, щоб уточнити дані, розуміючи, що мобілізація – питання часу.
Призов виявився несподівано швидким: без підготовки, без прощання з родиною, без можливості зібрати речі. Сергій має п’ятьох дітей, та на момент мобілізації неповнолітніми з них залишалися тільки двоє, тож підстав для відстрочки він не мав.
Практично весь бойовий шлях захисника пройшов на одному напрямку – поблизу Васюківки в Донецькій області, у Бахмутському районі. Перші виходи на позиції тривали кілька днів, згодом – 30–45 днів. Уже тоді це здавалося межею можливого.
«Ми нічого з собою не брали; не знали, на скільки ми заходили, що там нам буде потрібно. Як завжди, кажуть: «Там все є, не переживайте». А коли вже приходиш, то розумієш, що треба було взяти», - згадує Сергій Тищенко.
Читайте також: Крізь вогонь і обстріли: історія львівського водія БТР, який завжди тримає курс
Головний дефіцит – вода
Після переведення зі 143-ї до 30-ї окремої механізованої бригади Сергій офіційно став бойовим медиком, хоча і у попередньому підрозділі виконував ці обов'язки, не перебуваючи на посаді. Тоді ж розпочався його найдовший, фактично безперервний вихід на позицію.
Захисник згадує про укриття, в якому перебував підрозділ.
«У нас був невеличкий проміжок, метра півтора, де можна було зігнутим пройтись. В інших місцях могли в найкращому випадку сісти. Були місця, де тільки на колінах пролазили. Потім місця висотою в півтора метра завалило внаслідок удару ворожого дрона. І ми деякий час могли тільки повзати на колінах. Для зручності постелили дошки, щоб не по глині лазити. Колінам твердо було», - розповідає військовий.
Кількість людей на позиції поступово зменшувалася: поранення, загиблі, заміни. Наприкінці там залишалося четверо військових, більшість із яких зайшли вже значно пізніше за Сергія. Саме він був старшим на позиції й ухвалював ключові рішення, попри те що раніше не вважав себе командиром.
Найгострішою проблемою стала вода. Спочатку бійці ще могли виходити до річки за кілька кілометрів, згодом – отримували воду й продукти через скиди з дронів. Але пляшки часто розбивалися, дрони збивали, а регулярність постачання зникла.
У критичний момент військові вирішили копати криницю прямо під позицією. На глибині близько шести метрів їм вдалося дістатися води. Пили її нефільтрованою, постійно чистили, задихаючись від нестачі повітря. Це рішення буквально врятувало життя.
«У нас спочатку було віконечко невелике, могли відкривати і вилазити, повітря поступало. А потім ворог почав намагатися залітати в нього FPV-дроном, через що закрили все повністю мішками. Не знаю насправді, куди повітря поступало. Скоріш за все, крізь мішки. Усе ними закладали, бо поруйнували нам усе на світі. Яке б не було міцне укриття, але якщо постійно в одну точку вони гепають, то воно руйнується рано чи пізно», - розповідає воїн.
Продукти через деякий час також почали надходити виключно дронами. Їх було небагато, упаковка не завжди витримувала падіння. Сергій часто бігав по місцевості, щоб знайти скинуті посилки, орієнтуючись краще за новоприбулих бійців.
Також дуже небезпечно було виносити землю.
«Треба було знайти, куди і як її висипати, так, щоб менш помітно було. Бо як тільки ворог бачить будь-які зміни на місцевості, навіть якщо лишній сміттєвий пакет десь з'явився, вони починали туди скиди робити. Пізніше ми спеціально висипали землю бруствером, і ворог, напевно, подумавши, що це ми викопали собі запасний вхід, гатив саме туди», - згадує Сергій.
Читайте також: «Вищі сили дарували черговий день народження» - історія бійця 109-ої бригади ТрО з позивним «Камаз»
Зв’язок через флешку
Коли прямий зв’язок із рідними став неможливим, бійці вигадали власну систему комунікації. Відеозвернення записували на флешки, які передавали на сусідню позицію, де був генератор.
«Коли занадто часто почали літати ворожі дрони, придумали так: з нашої позиції вибігає людина з рюкзаком, набитим розрядженими павербанками. А з сусідньої позиції – людина з зарядженими. І вони на півдорозі зустрічалися й обмінювалися рюкзаками. Коли обмінювалися з хлопцями рюкзаками, то нам передавали флешку зі зверненнями рідних, а ми їм – другу флешку з нашими. Мене дуже підтримувало спілкування з сім’єю», - розповідає захисник.
Читайте також: «Коли розповідаю про полон, дорослі чоловіки плачуть» - історія оборонця Маріуполя Дмитра Канупєра
Близький контакт з ворогом
Кілька разів ворог проривався безпосередньо до позиції. Під час одного з таких боїв окупант вбив українських військових, які перебували на вулиці, сховався просто під укриттям і відкрив вогонь.
Сергій вийшов надавати допомогу без зброї – і опинився під прицілом автомата. Його врятувала випадковість: темрява й затримка пострілу. Нападника знищили побратими, інших ліквідували дронами.
Читайте також: Втратив обидві ноги на фронті та пережив 20 операцій: історія ветерана Сергія Копищика з-під Луцька
471 день без ротації
Перші місяці теоретично була можливість заміни. Згодом – дрони, зруйновані мости, нестача людей. Сергію постійно повідомляли, що замінити його ніким. Рідні почали звертатися на гарячі лінії майже одразу, а після пів року — бити на сполох у всі можливі інстанції.
Реальні зміни почалися лише з приходом нового командира і після публічного розголосу. Сергія нарешті вивели з позиції та перевели до медичної роти.
Указ про присвоєння звання Героя України було підписано 5 грудня – вже після того, як історія 471 дня стала публічно відомою. Сам Сергій не знає, хто подав його кандидатуру, і переконаний: без розголосу цього б не сталося.
До власного звання він ставиться стримано, вважаючи, що є військові, які зробили не менше або й більше, але залишилися невідомими. Втім, головне, на думку військового – не нагороди, а справедливе ставлення до захисників.
«Якби був певний строк: заходиш на 30 днів на позицію, після, наприклад, два тижні відпочиваєш вдома. Бо два-три дні, які нам давали – ніщо. Заходити на позицію і виходити дуже небезпечно, і робити це заради двох-трьох днів – таке собі», - розповідає Сергій.
Цивільні знайомі також не завжди розуміють ризиків, на які наражають себе військові.
«Знаєте, деякі мої знайомі навіть думали, що я просто захотів заробити гроші і тому не виходив так довго з позиції. Хоча знову таки: ніхто не заважає вам піти заробити ці кошти. Будь ласка, вакансій хватає, йди заробляй», - говорить оборонець.
Наразі Сергій Тищенко продовжує службу, а після війни прагне повернутися до ветеринарної справи. Таку ж професію обрала і одна з його доньок. Тож у майбутньому військовий мріє про власну сімейну клініку.
Нагадаємо, ветеран Богдан Пантюшенко пережив п'ять років полону та відкрив сімейний ресторан.
Фото: Главком