До початку війни в Україні Юрій Вовкогон займався мистецькими проєктами, організовував концерти та виставки, брав участь у різних культурних подіях. Дружина Юрія – Ольга теж долучена до цієї сфери. Вона – графічна дизайнерка та викладає у Львівській національній академії мистецтва. Тому, коли у 2014-ому Юрій сказав дружині, що збирається піти на війну добровольцем, це було несподіванкою для всієї родини.

Відмовляти Ольга не стала, критикувати рішення чоловіка – також. Разом вони пройшли важкий шлях зборів, підготовки, виховання дитини в умовах війни та повернення до цивільного життя. Та після початку повномасштабної війни все це родині довелося пережити вдруге. Як це – бути дружиною ветерана, які зміни відбулися в їхній сім’ї та як проходила реабілітація військового, розповіла в інтерв’ю Ольга Вовкогон.

Читайте також: Пережив полон, чотири ампутації і став зіркою TikTok – історія ветерана Данила Мельника

Донька пішла в перший клас, а чоловік – на війну

Вже у 2014 році багато знайомих та друзів родини пішли на фронт добровольцями. Юрій теж вирішив захищати державу, і пройшов для цього відповідну підготовку.

«Наприкінці серпня наша донька збиралася у перший клас, і Юрко сказав, що він теж хоче йти добровольцем і для цього буде ходити на курси з тактичної підготовки. З вересня по листопад він відвідував їх по вихідних, а потім пішов на війну», - згадує Ольга.

Також допомогло, що у чоловіка з дитинства був досвід походів у гори – його мама, вчителька географії, постійно збирала групи для сходження на вершини. Так Юрій навчився долати труднощі, жити на природі та обходитися невеликою кількістю речей.

«Коли чоловік вирішив воювати, це стало для мене несподіваним шоком, але обставини були такі. Я не казала йому не йти, бо знала, що якщо він прийняв рішення, так і буде, і немає сенсу відмовляти. Для мене було важливо, що він розуміє, куди саме він йде, що готується до того», - розповідає жінка.

Ольга згадує, що самотужки зібрати добровольця на війну було б дуже складно. Весь стартовий набір потрібно було купляти самостійно – на бронежилет, окуляри та інші необхідні речі збирала гроші вся родина, друзі та знайомі.

У розлуці Ольга та Юрій були близько року, бо в 2015 чоловік повернувся до цивільного життя. Жінка згадує, що тоді, під час служби в зоні АТО, ситуація була зовсім іншою – майже кожного дня вдавалося спілкуватися, був постійний зв’язок, а ротація – раз на півтора місяця. Тоді Ольга точно знала, коли чоловік зможе приїхати до родини і відмічала для доньки-першокласниці дати у календарі.

«Деякі речі Юрко розповідав мені одразу, щось дізналася набагато пізніше. Наприклад, розказував – ти дзвонила, а я якраз вийшов на дах – ще трохи і мене б накрило», - згадує дружина.

Після  закінчення служби Юрій разом з Ольгою були у сімейному таборі, там з ними працювали психологи, які розповідали про досвід повернення чоловіків додому з різних війн у різні історичні часи.

Читайте також: Демобілізація після полону – військовий розповів, як звільнитися зі служби та які проблеми виникають на шляху

Вдруге на фронт

Коли почалася повномасштабна війна, Вовкогонів в родині вже було четверо – у пари з’явився син. Юрій одразу повіз сім’ю в більш безпечне місце – село на Прикарпатті, де живе його мама. Та сам з рідними не лишився – вже в дорозі у нього з собою  був наплічник з бронежилетом, каскою, автоматом і всім, що залишилося з часів АТО.

«Він приїхав у військкомат, три дні чекав, бо були великі черги, і потрапив у 80-ту десантну штурмову бригаду. Спочатку було перебування на базі, підготовка, а потім він відправився на фронт, - розповідає Ольга. – Я знала, що Юрій вже трохи готовий, але розуміла, що зараз ситуація в країні зовсім інакша, ніж тоді – у 2014-ому».

Змінилося і сімейне життя – за чотири місяці на фронті жодного разу Юрію не вдалося поговорити по відеозв’язку з дружиною та дітьми.

«У квітні я зрозуміла, що потрібно їхати додому, в мене було наївне очікування, що Юрко повернеться. Спочатку сподівалася, що через три місяці буде якась відпустка, потім - що через півроку, - згадує Ольга. – Та відпустки так і не було, чоловік повернувся тільки після поранення.  Донька на той час вже стала дорослішою і допомагала мені, як могла. Я показувала їй фотографії, які надсилав тато, ми все обговорювали та спілкувалися».

Читайте також: "Є відчуття, що цивільний і військовий - різні світи": ветеран з ампутацією розповів про повернення до мирного життя

Поранення та повернення додому

30 червня Юрій отримав поранення. В цей час дружина якраз пакувала речі йому на фронт – збирали горішки, фрукти, одяг. Від справ відволік телефонний дзвінок і слова «ти тільки не переживай». Так Ольга дізналася, що Юрій отримав досить складне поранення.

«Мене заспокоювали тим, що його вивезли, руки-ноги на місці. Але заспокоїлася я тільки тоді, коли він сам зателефонував», - згадує жінка.

Спочатку Юрія прооперували у Краматорську, потім – відправили у лікарню в Дніпрі, а тоді – в медичний заклад Львова.

«Там ми і побачилися – через вісім-дев’ять днів після поранення. До Юрка ходили всі музиканти та художники – для нього це була емоційна підтримка, було цікаво поспілкуватися з людьми, з якими раніше не було нагоди поговорити, - розповідає Ольга. – З листопада він вже ходив на милицях, а відновлювався – до серпня минулого року».

Читайте також: "Надихає сім’я та віра в перемогу": ветеран, який втратив ноги на фронті, розповів про "Ігри Нескорених" та реабілітацію

«Має бути період, коли людина просто лежить над дивані»

Ольга розповідає, що комусь з ветеранів підходить арттерапія, яка тісно пов’язана з її сферою роботи. Проте, це може бути будь-яка нова справа, якою людина раніше не займалася – виготовлення кераміки, ковальство, гра на музичних інструментах, походи в гори. Також важливо дати людині час на спокійне відновлення, а не вимагати одразу активності та жаги до нових занять. У Юрія «просто полежати на дивні» не вийшло.

«Процедура після поранення виглядає так – спочатку лікарі стабілізують стан бійця, роблять всі операції, щоб зберегти йому життя і за можливості кінцівки. Потім направляють в одну лікарню, в іншу, далі шукають лікування відповідне до діагнозу. Коли поранення важке, весь процес триває не місяць, і не три. Кожні три місяці військовий має проходити ВЛК, - пояснює Ольга. – Коли Юрко повернувся з Латвії, де його  поставили на ноги і повернули функціональність руки, в нього ще була реабілітація у військовому шпиталі. Коли  він повернувся додому, треба було проходити ВЛК, а для цього  – чекати на скерування. Поки чекаєш – ходиш в частину щодня на 07:30 і сидиш там до 17:00. Нічого робити не треба, тільки сніданок, обід, вечеря, але це виснажує людину в такому стані, бо ти прив’язаний до певного графіку. Такого, що ти можеш просто полежати тиждень вдома, немає».

Після проходження всіх необхідних процедур Юрій повернувся до мистецьких проєктів – відновитися допомогла робота, звичне коло спілкування і занурення у творче життя. Та повноцінного відпочинку з родиною досі не було.

Читайте також: Військкомат – фронт – служба в ТЦК: ветеран з Луганщини розповів про іронію долі та свій бойовий шлях

«На фронті в чомусь навіть простіше»

Ольга говорить, що не відчуває агресії до чоловіків, які не пішли на фронт, бо розуміє – невдовзі і вони можуть долучитися до армії. Коло спілкування теж майже повністю залучене до оборони країни – хтось зараз у війську, хтось повернувся з війни, а дехто – активно волонтерить і закриває потреби бійців.

«Так склалося, що я порівняно недовго чекала на Юрка з фронту. Минув рік, і він вже був вдома після лікування та реабілітації. Розумію, що у дружин військових, в яких чоловіки на війни півтора-два роки і навіть більше, будуть інші реакції, ніж в мене, все залежить від особистості. Хтось закривається і обмежує спілкування, хтось хоче підтримки, але більш чутливо реагує», - вважає жінка.

Іноді її чоловік зауважує, що на війні в чомусь навіть простіше, ніж в цивільному житті. Є чіткі завдання, знаєш, що ворог попереду, а побратими поруч. Та суспільство, в якому багато чоловіків йде на фронт захищати країну, теж має змінюватися.

«Є хороша книга «Плем'я. Про повернення з війни і належність до спільноти», і там йдеться про те, що суспільство має змінюватися, щоб за нього було не шкода воювати. Не перекладати всю відповідальність на військових на ветеранів, що вони прийдуть і щось зроблять, а  брати участь – покращувати різні механізми в країні», - говорить Ольга Вовкогон.

Нагадаємо, раніше ми розповідали історію Людмили Менюк, яка пішла на фронт після загибелі сина.

Фото: скріншот з відео